Уже дев’ятнадцятий рік поспіль монотеатр «КУТ» в особі його директора, режисера й актора, а заодно й автора фестивального проекту та його виконавчого директора Володимира Смотрителя (на знімку) оголошує про відкриття всеукраїнського фестивалю мономистецтва «Розкуття». Хмельниччани вже звикли, що навесні з’являються яскраві рекламні ятки, а в місто на тиждень з’їжджаються цікаві виконавці. Фестиваль, як і театр, міг би стати справжньою цікавинкою Хмельницького. Адже саме такі мистецькі дійства перетворюють хоча б раз на рік невеличкі європейські міста на справжню Мекку для туристів та любителів мистецтва. Міг би, але...
Що на чому тримається
Усі ці роки і фестиваль, і театр тримаються на Смотрителеві.
— Так і має бути, коли людей цікавить у мистецтві особистість та її ідея, — каже він. — Найвідоміші фестивалі базуються саме на такому принципі.
Але навіть грандіозна ідея не може триматись лише на енергії її автора. Потрібне ще й фінансове підживлення. З цим — вічні проблеми.
Так і з цьогорічним «Розкуттям». Якби ледь не в останній момент не надійшла грошова допомога з міського бюджету, про яскраве дійство не могло б бути й мови. Бо що значить провести рекламну кампанію, виготовити всю друковану продукцію, запросити три десятки виконавців, забезпечити їх побут протягом тижня, підготувати не тільки свій театр, а й ті сцени, де проходитимуть виступи, і, зрештою, оплатити роботу всіх учасників? І все це — за сорок тисяч гривень.
Для когось — смішна цифра! А «Розкуття» живе у такому грошовому форматі вже не одне десятиліття. Щоправда, початок нинішнього року ледь не став критичним. Тоді Володимир Смотритель у пориві відчаю оголосив, що готовий до голодовки, поки не доб’ється від міської влади належного фінансування.
— Останні п’ять років театр перебував на межі закриття саме через фінансові проблеми. Це — театр одного актора. Але це не установа однієї людини. Хтось має вести фінансові справи, утримувати приміщення, мити підлогу. Тому майже півтора десятиліття у штаті було вісім-дев’ять чоловік, чиє фінансування початково закладалося у міський бюджет. За довгі роки сума бюджетної підтримки не змінилась, а видатки не стояли на місці. Навіть на крихітну зарплату грошей перестало вистачати. Тому практично щороку з театру звільнялась одна особа. Залишилось троє — прибиральниця, бухгалтер і я — директор, режисер, постановник, виконавець, костюмер, гример, менеджер... в одній особі.
Бідності не витримали не тільки люди, а й саме приміщення: старі комунікації, погане опалення, необхідність ремонту. І тоді Смотритель наважився звернутись до міської влади, щоб не кинула напризволяще своє і його дітище. Але терпець урвався, коли у новому річному міському бюджеті не побачив жодних змін стосовно театру. Тоді й почав кликати на допомогу громадськість, щоб усі разом підтримали, не дали театру закритись.
Хто зрозуміє бідного?
Весь час «КУТ» намагався зберігати імідж міського культурного осередку, що допомагав відкривати нові та підтримувати вже знані таланти. Три вистави, поставлені тут за останні роки («Мазепа», «Лоліта» та «Гоголь: реінкарнація») з успіхом пройшли у столиці, стали призерами та лауреатами кількох міжнародних театральних фестивалів.
Жодного разу «КУТ» не забув про «Розкуття». Щоправда, змушені були потроху на чомусь економити. Але своїй ідеї — пошук найкращих творчих особистостей — ніколи не зраджували.
Був у історії монотеатру один показовий момент. Саме хмельниччани, котрі й самі ходили над прірвою банкрутства, прихистили у себе міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння». Свого часу народжений у столиці, він припинив там своє існування через... недостатнє фінансування. І тоді цей тягар переклав на себе Володимир Смотритель. Були моменти, коли Міністерство культури погодилося профінансувати «Розкуття», але організатор фестивалю відмовився від цього на користь «Відлуння». Досі переконаний, такі жертви були недаремними. Адже до Хмельницького щоразу привозили свої вистави виконавці з десятьох країн. Представник ЮНЕСКО, який приїхав оцінити фестиваль, був у захваті, побачивши таке духовне єднання європейських митців.
— Мені хотілось, щоб Хмельницький став не просто прихистком для вигнанця, а містом, де б театральні традиції пустили міцне коріння. Із дивовижі це могло б перетворитись на добру традицію міста та області, котрі нині так прагнуть заявити про себе у світі. Але цього не сталося.
Почасти через те, що кожного разу доводилось випрошувати гроші на проведення фестивалю і в бюджету, і у всіх можливих спонсорів. Почасти через те, що інтерес до «Відлуння» за кілька років знову прокинувся у столиці, і фестиваль повертається туди. А цьогоріч його відлунням у Хмельницькому пройде лише одна вистава. Але втративши одне улюблене дитя, Смотритель не перестає шукати кошти, щоб прогодувати два інших — театр і свій фестиваль. Бо їм переїздити просто нікуди.
Знову п’ять традиційних вечорів
Завдяки тому, що міськрада таки виділила певні кошти, цьогорічне «Розкуття» замість трьох вечорів з різними номінаціями, як це було останні шість років, представило п’ять.
Один день присвятили інструментальній музиці. Із різних міст з’їхались і виконавці авторської пісні. Відродженою номінацією фестивалю після понад десятирічної перерви стало авторське документальне кіно.
А от відродити номінацію «Журналістика», яка була популярною на початках, поки що не вдалось. За багато років залишилась незмінною і традиція присвячувати останній день виступів гумору, сатирі та оригінальному жанрові.
Загалом фестиваль залишився вірним своїм традиціям — представляти нові імена, відкривати шлях до сцени початківцям. Але чи збережеться традиція проводити такий фестиваль у місті? Та й як складеться доля самого монотеатру?
Наступний рік мав би стати ювілейним. Володимир Смотритель не втрачає надії, що проведе великий гала-концерт, що збере багатьох колишніх учасників. Хоче запросити друзів і спонсорів, без яких навряд чи вдалося б дожити до цього дня народження. Але все це за однієї умови: якщо знову знайдуться добродійники та спонсори.
Треба сказати, що крик про допомогу у міськраді таки почули і майже вдвічі збільшили річне фінансування. Тепер, за словами директора, воно становить сто тисяч гривень на рік:
— Якщо приблизно половину доведеться виділити на податки, комунальні послуги і хоча б невеликий ремонт опалювальної системи, то залишається дуже мало. Та навіть це дасть змогу збільшити театральний штат на три одиниці. І це — перемога. Творчий колектив знову будує плани на майбутнє.
Така вже доля монотеатру, що він тримається на таланті та старанні однієї особистості. Підтримуючи її, певною мірою визначає свою долю і місто. Не кажу про амбітні плани перетворення його на фестивальну столицю України. На жаль, цим шансом уже не зуміла, та й не схотіла скористатися влада. Але ж підтримати той «куточок», в якому живе дух творчості, інтелігентності та свободи, все-таки варто було б. Щоб не увійти в історію лише як місто базарників.
Хмельницький.
Фото автора.
