Новела 
— Ти чого прийшов, Григоре? Ми ж тебе поховали 
6 березня 1980 року. Ліна Костенко стала на коліна перед твоєю домовиною, поцілувала тобі обидві натруджені руки перед тим, як накривати кришкою домовину. А я кинув пригорщу глини на твою труну, і вона озвалася контрабасом із сирої домовини.
Мовчить. Стоїть спиною до місяця-повні. Обличчя його чорніє в тіні. Я щойно привіз дружину з чергування в хореографічному училищі, де вона працює вихователькою, і збираюсь ставити машину в гараж, бо вже друга година ночі.
— Не став, — чую хрипкий голос, схожий на Григорів, коли він засумує. — Їдьмо на бульвар Дружби народів. Там ще працює буфет, у якому мені дають «набор». Не забув ще такого народного слова? Бо ми все народне забуваємо. Навіть народні пісні. Найкращі в світі!
Він тихо й сумно почне свою улюблену: «Летіла зозу-у-у-ля-а че-е-рез мою-у хату-у, сіла на кали-и-ні-і та й ста-а-ла кувати...» Хрипкувато-простуджений голос (він завжди тягне «вторим», зізнається сам Григір) здається нереальним, навіть моторошним місячної ночі, коли все спить, ніби затаїлося. Чи дослухається до забутої прекрасної народної української пісні. Та й інші наші божественні пісні забуваються і нехтуються. Чи співати й слухати нікому? Чи свідомо вбивають народну душу разом з піснями?
А тінь ближчає. Питає з притиском, навіть з погрозою:
— Народна пісня вмирає, а ви, письменники, мовчите? Хіба ж ви — письменники? Ви — козачки у пройдисвітів, авантюристів і грабіжників, яких ще світ не бачив і не знав! Все ж розграбовано! І заводи, розкурочені, стоять закриті. І шахти вибухають. І кіна нема. І книги не видаються.
— Так. Все пропало, Григоре.
— Я — не Григір, кажу тобі! Я — інший! — сердиться, довго мовчить, зирить на мене з-під лоба важким поглядом. — Щоночі літаю над Україною — дивуюся і страждаю, як Григір би страждав: ні колгоспів, ні польових станів, ні механізованих токів! Бібліотеки й школи закриваються, а церкви й хрести ростуть, як гриби! Ніби над цвинтарем літаю. А як жити на цвинтарі? Мовчиш? Ну, мовчи, мовчи... Всі ви мовчите. А села гинуть. Хати розвалюються, і над ними тільки сичі та сови літають і моторошно кигичуть. А ніхто й слова не промовить про страшне лихо! Хоча... Ось машина з написом «Голос Баштанщини». Ошатна, ставна й інтелігентна жінка, мабуть, редакторка, щось розпитує серед ночі трьох останніх жительок уже мертвого села. Ще й фотографує їх на тлі розвалин. Може, вона в районній газеті розповість про цю біду. Села вмруть — за ними згине й Україна, її культура, звичаї, багатовікові традиції. А ви мовчите! Мовчіть, хлопці, мовчіть... Може, до чогось і домовитесь... Доки усіх не стане — як народу майя. Чи інків...
А ось і твоя Баштанка. Гарна, збережена, доглянута. По всіх вулицях вилискують під місяцем лапатим листям молоді горіхи. Квітники й досі рясніють перед обійстями. Чом би отак не доглядати усі села й містечка? Мабуть, не скрізь такі хазяї порядкують. Біда-а-а...
...Приїздимо.
— Ти тут постій. А я піду, візьму «набор». Бо ми з тобою... — тяжко зітхає, — ще менше чаркувалися, ніж із Григорієм, братом моїм, що «Вир» написав. Ти ж не забув Григорія? «Вир» не забув? Не можна їх забувати. Гріх! Гарний роман! Можна сказати, український «Тихий Дон».
Щезає в чорнім проваллі дверей. І незабаром з’являється з двома повними гранчаками горілки, накритими бутербродами з пластівцями вареної ковбаси і твердого сиру.
— На! — подає мені один.
— Я за кермом, Григоре...
— Тоді поставлю отут.
Ставить на килимок, під ноги біля переднього сидіння, поруч зі мною. І віє від нього могильний холод. І глиною пахне від нього, яку я кидав на його домовину. Її гуркіт озивається й досі в моїй душі.
— Значить, не хочеш випити з мертвяком? А я не мертвяк — я Григорова совість невгамовна! Докір вам за мовчання. Приходитиму до тебе постійно... До Гончара б приходив теж. Так він уже там, на Небі, з нами разом... Я ж тільки до вас двох і приходив уранці, коли жінка мене, п’яного, не пускала в квартиру.
...Ранній дзвінок у двері. Годині о сьомій чи о пів на восьму. Відчиняю, а на порозі Григір виставляє поперед себе свою розкішну й шорстку чуприну.
— Не до тебе, — каже, не вітаючись і навіть не глянувши на мене. — Вчора ж в «Енеї» і так насиділися до схочу. Я — до Галі.
Йде повз мене на кухню.
— Заходьте, Гриню, — чується привітний голос дружини. — Вам склянку гарячого й міцного чаю?
— Як завжди, — хрипко відповідає Григір. — Спасибі.
Мені з коридору чути, як він жадібно присьорбує гарячий напій. Після кількох ковтків жаліється Галі очищеним від хрипоти, ніби оновленим голосом:
— Намерзся, хай йому грець, під дверима з півночі стоячи.
— Не відчиняла? — питає Галя, хоч можна й не питати.
— Виховує! — іронізує Григір. — На путь істинний наставляє.
— Мій теж присурганився о другій ночі...
— Разом у Галини Сидорівни в «Енеї» сиділи із Сашком Білашем, Платоном Майбородою, Андрієм Самійловичем Малишком. Ті всі троє Малишковим «ЗІМом», із Жорою за кермом, втекли раніше, а ми... Додавлювали те, що лишилось. Не покидати ж добро? Та й розмова зав’язалася: ін-те-рес-на! Інтереснішої не буває. Особливо після енної чарки.
— Ой, хлопці! Покайтеся! Що ви собі думаєте, отак здоров’я гроблячи?
Мовчанка. Потім Григір, чути, підводиться, акуратно ставить без стуку стілець на місце і каже повеселіло:
— Спасибі, Галю. Прояснилося в голові, й на серці стало легше і ясніше. Добре, що є такі привітні, приязні й тямущі жінки, як ви, як Валентина Данилівна Гончар.
—Чого стовбичиш? — питає мене, виходячи. — Бачу: страждаєш після вчорашнього? Іди попий гарячого чаю — помагає! Похмілля як рукою зніме! Гарний чай готує твоя дружина — цейлонський? Чи Ямайка?
Не скаже більше й слова — не любить Григір пустих балачок.
... Тепер з тіні дивиться на мене насторожено й строго, тримає в правій руці склянку з горілкою, а в лівій — бутерброд.
— Народні пісні позабували! Хіба ж це мислимо в «незалежній», «самостійній» Україні? Яка ж вона тоді самостійна? Що отам вивергається, з отих «ящиків»-телевізорів?! Бери склянку та вип’ємо за те, щоб наша народна пісня ожила!
— Сказано: за кермом не п’ю!
— Ну, а я вип’ю. Бо на тім світі не дають.
Він випиває горілку, смакуючи. Підводить голову вгору, і я бачу обличчя мерця — точно таке, як було в нього, коли він повіситься в своєму тісному туалеті в ніч на 6 березня, одержавши літературну премію імені Лесі Українки за повість «Климко» і гучно її відзначивши на урочистому вечорі видавництва «Молодь», де він тоді працював редактором.
Усе того вечора крутитиметься навколо нього. Він буде епіцентром Свята Весни! Нарозхват у дівчат-редакторок, які всі закохувалися в нього та в його прозу.. Тому кожній хотілося потанцювати саме з Григором, слава якого розпускала крила над усією українською літературою — особливо молодою. Бо й сама була юною, свіжою. Небувало лаконічною, образною, точною в кожнім слові, дуже правдивою і своєрідно-тютюнниківською! Виламувалася із загального літературного процесу народною мудрістю, стриманістю та барвистістю. Одних сліпила, інших захоплювала, третіх ввергала в заздрість — нашу дику й ганебну національну і хутірську ваду!
— Поїхали. Хочу, щоб при мені випив, як машину поставиш.
Місяць схилиться нижче, ніби придивляється теж, як і я, до Григора
— Ну... Давай, — кажу йому, глянувши під ноги.
«Леле моя! Матроський кльош і ноги просвічуються, я бачу, як він тримає гранчак з бутербродами начищеними до глянцю модельними туфлями.
— На, — легко й пружно нагинається, підхоплює й подає мені.
А сам виходить з «Волги» й стає біля мого опущеного скла.
— Будь? — питаю його. — А вже ж буду, — хрипко, ще дужче темніючи лицем. — А вже ж буду! — підвищує голос. — Тепер уже — вічно! Будитиму, щоб не спали. Щоб не мовчали, коли Україну правителі й хапуги знищують на ваших очах! Пий, чого ждеш?
І, як тільки вип’ю горілку, сам собі подасть команду: «Раз!». Ударивши каблуками в асфальт і легко й граційно зробивши сальто назад, через голову, миттєво випростається і полине високо-високо! Сторонячись місяця. Так що й тіні його не промайне. Наче його й не було...
Машину заводжу в гараж, зачиняю і заходжу в квартиру, мов сомнамбула, не тямлячи себе. Тихенько роззуваюсь і роздягаюсь, бо всі, мабуть, давно вже сплять. Заходжу в кабінет вкладатися на канапі... А Галя від розчиненого вікна киває мені пальцем, щоб підійшов.
— Виглянь з вікна!
Дивлюся — Григір! Стоїть на розі Богдана Хмельницького й Коцюбинського, дивиться на вікна Гончарової квартири. Потім переводить погляд на наше розчинене вікно. І, помітивши нас, лунко вдаряє об асфальт підборами сяючих при місяці модельних черевиків, високо підстрибує, робить плавний сальто-мортале назад, через голову, злітає над дахами і лине в Небо, обминаючи Місяць.
— Отак він прилітатиме вічно! — врочисто скаже Галя у мене за плечима.
Оглядаюсь — нікогісінько! Порожня дача, порожнє урочище, порожнеча і холод в душі. Тиша і самота-а -а! Ні Галі й Григора, ні Олеся Гончара, ні Андрія Малишка, ні Павла Загребельного, ні братів Майбород і Тютюнників, ні Сашка Білаша. А як жити без моїх славних і славетних друзів? Нащо ж ви покинули мене? О, Григоре! Прилітай хоч ти! 
Мовчить урочище. Мовчить великий дніпровий луг. Тиш-ш-ша ...
 
Конча-Озерна. 
1 червня 20011 року.