Започатковуємо нову рубрику — «Театральна реформа». Про це дискутують і «за кращих часів», і нині. Для початку надамо слово художньому керівникові й директорові столичної Національної оперети Богданові Струтинському (на знімку). Він очолив колектив 10 років тому, коли театр стояв на краю банкрутства. Тепер це один з найуспішніших театрів і свій 80-літній ювілей (19 грудня) зустрічає у справді святковому настрої. Здавалось би, Струтинському реформа не потрібна. Та він каже: «Потрібна! Але погляньте на наші реформи — податкову, пенсійну й інші, вони чомусь, як то кажуть, не з того боку зроблені. В них інший ефект, ніж очікуємо. Тут не можна — «для галочки». Це — як садити сад. Не так, що дерево завіз, закопав, а прийнялося чи ні — байдуже. Добрий садівник спершу робить багато роботи, банальної, але необхідної: вибирає ґрунт, завозить добриво, тобто, створює основу для саду. Він знає, чого хоче: чи щоб ці дерева цвіли для краси, чи щоб і плодоносили!»

Гроші

— Ви так гарно говорите, що можна подумати: цей чоловік зараз проситиме грошей!

— Вони потрібні, питання в тім, де їх узяти? Можна просто вийти під Кабмін з плакатом: «Дайте грошей!» Вам скажуть: «Хлопці, ми вас дуже любимо, але зараз війна!» Раніше говорили «криза», тепер — «війна», а по суті нічого не міняється. Чому? Бо досі немає ні державних культурних пріоритетів, ні механізмів їх втілення.

Аби щось змінити в культурі, їй треба дати можливість для розвитку. Ці можливості й механізми сховані в дуже простих законах. Скажімо, в Законі «Про меценатство». Але цей закон повинен діяти тільки в мережі державних і комунальних закладів. Бо інакше завтра кожен бізнесмен створить свій кишеньковий фонд і туди скачуватиме гроші. Яка культурі від того користь? А треба зробити дуже просто: уряд знає, що, приміром тисяча культурних установ по Україні потребує підтримки, і на це треба сто мільйонів. Весь цей список Кабмін вносить у постанову, але де взяти кошти? А треба створити такий механізм, щоби бізнес був зацікавлений дати ці кошти. Бізнесмен зробити це на свій розсуд не може, бо завтра податкова його з’їсть. Йому потрібен світлофор, що дає законне право рухатися в цьому напрямку. Приміром, я директор заводу, віддаю державі свої 30 відсотків, але нехай я буду їх платити так: 26 — до держскарбниці, а 4 — тій культурній установі, яка є в згаданій постанові Кабміну. Припустімо, мій завод — в Оболонському районі, там треба підтримати музичну школу, на це потрібно 1,5 мільйона гривень. А в мене річний оборот якраз такий, що 4 відсотки вкладуться у півтора мільйона. І я зі своїм заводом входжу в історію, бо на фасаді колись буде пам’ятна дошка: цю школу врятував такий-то завод!

Закон «Про благодійництво» від 1997 року сьогодні не діє, він мертвий. Чому? Там написано: на культурну благодійність — 4 відсотки від балансового прибутку. Але ж якщо я бізнесмен і вже сплатив податок, навіщо мені сплачувати на додаток до цього ще 4 відсотки від балансового прибутку? Це маячня. А от якщо я від обороту буду платити й отримувати пільгу — я однозначно на це піду й підтримаю культуру.

Пільги

— Кажуть, якщо дати театрам пільги, це знекровить держбюджет...

— Подивимось, чи так воно. Скажімо, давайте скасуємо сплату ПДВ для закладів культури. Для хорошого театру це майже 

3—4 мільйони гривень на рік, хороша економія. Але ці кошти треба використовувати не на довільні проплати, не на якісь рекламні брошурки, а тільки на устаткування, обладнання, важкі декорації, тобто на стратегічні речі, на які театрам сьогодні нічого не дають, дають тільки на зарплату. І то не для всіх працівників. Тепер уявіть, що на створення свого продукту (спектаклю) ми маємо від держави пільгу: платимо не 20 відсотків ПДВ, а, приміром, 10. Це для держави збиток? Але ж на прокаті готового спектаклю ми заробимо й віддамо державі ті 10 відсотків! Отже, завдяки розумним пільгам і театр розвивається, і держава нічого не втрачає. Я готовий це говорити під телекамерами на всю Україну і доведу, що це спрацює.

Пріоритети

— Ви за те, що культура має бути «державним пріоритетом». А це не абстракція?

— Якщо від Ярослава Мудрого нам дісталися храми, значить, це не абстракція, а очевидність. Головне — усвідомлена потреба держави в культурі. Але треба визначити головні напрямки. Коли Румунія входила в єврозону, вона поставила для себе два пріоритети в культурі: архітектура і театри. Бо театри — це міжнародні фестивалі, де можна популяризувати і сам театр, і країну. А чому архітектура? У них цікава спадщина. Колись королівським указом було заборонено будувати однакові будинки на одній вулиці. Цей указ призвів до розквіту архітектури, якою румуни й досі пишаються і показують всьому світові. Бачите, як єдиний розумний указ спонукає до творчості!

Я за розумні механізми регулювання культури, як отой королівський указ. Тобто, юридичний документ, що стимулює наші зусилля. Не забороняє, а регулює. Реформи потрібні. А щоб їх зробити, треба гарно підготуватися. Потрібна чітка візуалізація мети. В організації справи має бути чіткий стержень, що не дозволяє тобі ні на йоту засумніватися. Реформа потрібна не заради того, щоб усе поламати й наспіх зробити будь-як, аби інакше. Надзавдання — зберегти мережу існуючих закладів. Не зашкодити культурі.

Люди

— Чи не ховається іноді під словами «зберегти й не зашкодити» банальний інстинкт самозбереження? Мовляв, хай держава годує нас, бо ми — артисти!

— Варто уважніше поглянути на те, як держава «годує». Колись знаменитий львівський актор Федір Стригун згадував, як він за радянських часів, зігравши важку головну роль і витягнувши на собі виставу, отримував меншу зарплату, ніж студент, який виходив на сцену в масовці. Бо велику роль ти граєш двічі на місяць, а в масовці можна вийти й 20 разів. Але вистави рахувалися «паличками»: і за головну роль «паличка», і за масовку.

Не можна всіх стригти під один стандарт, як газон. Це кордебалет можна так стригти. А солістів — ні, в них енерговитратність дуже велика. Але я не можу їм гідно компенсувати ці затрати. Бо несправедливо, коли соліст має таку саму зарплату, як кордебалет. Потрібен диференційований підхід, прописаний у контракті. Отже, й тут необхідна реформа.

Менеджмент

— Ваш театр успішний — навіть без реформи...

— Ми вирулюємо — бо знаємо, як це робити. Складно, але долучаємо партнерів, спонсорів, випускаємо щороку достатньо вистав та інших заходів, що мають популярність. У нас зараз проект «Ференц Легар» продається на квітень (це сказано на початку грудня. — Ред.). А в Україні люди переважно купують квитки сьогодні на завтра. Це дуже важливо. Бо ми, по-перше, привчаємо публіку до планування. По-друге, зобов’язання беремо на себе — якщо продаємо, то вже мусимо зробити в строк. Це дисциплінує: хоч-не-хоч, а мусиш зробити. Не можеш в цій ситуації сказати: ах, не встиг, бо це ж творчість, у мене не було натхнення чи голова боліла! На це, звісно, пішло багато літ щоденної роботи цілого колективу. І ця практика підтверджує: в Україні потрібна реформа театрального менеджменту. Працювати старими методами і розраховувати на результат — гибле діло.

— Якби вам дозволили викупити Театр оперети — чи почувалися б ви вільним від неповороткої державної культурної політики?

— Ото чиновники зраділи б — відпав би зайвий клопіт! Але погляньте на стару Європу — там усі заклади класичної культури на держдотації. Отже, держава, багата чи бідна, не може бути вільною від обов’язків перед культурою.

Записав Віктор Гриневич.

Фото надано театром.

 

Київський театр оперети.