На 35-му Московському міжнародному кінофестивалі показали фільм Кіри Муратової «Вічне повернення». Остання робота класика радянського кіно не потрапила в основний конкурс і по праву знайшла своє місце в програмі «8 1\2 фільмів», яка витримає все.
У програму, формовану одним із провідних російських кінознавців Петром Шепотинніком, може ввійти будь-який фільм, який чимось йому сподобався. Якщо ж спробувати підвести всі дев’ять стрічок, що становлять «8 1\2 фільмів», під якусь загальну тенденцію, то їх можна об’єднати такими поняттями, як «некомерційне», «артхаусне», «фестивальне» кіно. Так, принаймні, стрічки, що не привертають увагу масової аудиторії, називаються в середовищі кіноманів, а недосвідчені глядачі відносять їх до розряду «депресивних». «Вічне повернення», котре перед початком показу представили як «Муратова у квадраті, а то навіть і в кубі», не тільки не зробить касу, а й у середовищі журналістів, які пишуть про кіно, викликало тихі нарікання.
Їх, можливо, було б менше, якби з назви картини — як вона представлена на ММКФ, — не випало слово «кастинг», що було наявне при згадуванні про неї у Вікіпедії. Тільки найпросунутіші сінефіли змогли здогадатися, що повтор тих самих сцен, які виконуються різними акторами, є всього лише кінопробами, про що режисер явно дає зрозуміти ближче до середини картини. Але поки в кадрі не з’являться кінопродюсер і потенційний інвестор, які разом з нами дивляться дублі кастингу, непросунуті глядачі нудяться в очікуванні розгадки таємниці: що ж Кіра Муратова своїм нескінченним поверненням до того самого сюжету хотіла нам повідати цього разу? Зрештою, виявилося, що нічого нового. Як і у своїх попередніх картинах, вона знову показала нам нікчемність, мерзенність, дурість (можете додати свої визначення) роду людського. Цього разу на прикладі подружніх стосунків, які, якщо звернутися до статистики розлучень, зазнають краху.
Щоправда, у самому фільмі немає з’ясування стосунків чоловіка та дружини, які перетворилися з коханих на ворогів. Нам показують діалоги колишніх однокурсників, котрі давно не бачилися. Чоловік приходить до жінки, щоб попросити у неї поради: що робити, якщо одночасно любиш і дружину, і коханку? Жінка, яка навіть не може згадати імені свого однокурсника, пропонує кілька варіантів: а) зав’язати з коханкою, тому що це захоплення швидко мине; б) залишити дружину, якщо до коханки серйозні почуття; в) кинути до чортової бабусі обох. Героя жоден з варіантів не влаштовує, він ображається й іде, щоб через якийсь час знову повернутися й продовжити безглузду розмову. От, по суті, і весь зміст фільму, в якому підкреслено театрально грають Олег Табаков, Алла Демидова, Рената Літвінова, Сергій Маковецький, Георгій Делієв, Наталя Бузько, Віталій Лінецький (ім’я останнього, хоч він частіше Табакова з’являється на екрані, не знаходимо у фестивальній рекламі картини). Завершується «Вічне повернення» появою в кадрі продюсера картини Олега Кохана, який разом зі своїм товаришем розводять інвестора, котрий пообіцяв грошей на завершення фільму.
Зрозуміло, що Кірі Георгіївні боляче за жахливий стан українського кінематографа, до якого вона за фактом свого місця проживання належить (у Москві її мало хто асоціює з Україною). Зрозуміло також, що їй боляче і за стан нашого суспільства, у якому дурості вистачає з надлишком. Незрозуміло інше: чи зараховує себе Муратова не тільки до суспільства, у якому змушена жити, а й взагалі до роду людського? Якщо так, то незрозуміло, як вона досі тримається на цьому чорно-білому світі (до слова, всі епізоди кастингу зняті в чорно-білому режимі)? Як вона вживається зі своєю мізантропією стільки років? Чим живе? На що сподівається? Кого любить? І чи любить узагалі? Про те, що вона «розлюбила життя» через його несвободу, Муратова зізналася в одному з інтерв’ю, у якому, крім іншого, висловила своє розуміння свободи: «...Мистецтво — це царство свободи. Мистецтво — це те, куди можна піти, — там ні правил вуличного руху, ні моралі(!), нічого».
Якщо ж виплеканий критиками кінокласик стоїть вище людських пристрастей і слабкостей (і навіть піднімається над мораллю, коли ступає на територію мистецтва), то хто вона й звідки? І як так трапилося, що кінорежисер, за яким закріпилася слава одного із найінтелектуальніших на всьому пострадянському просторі, розуміє свободу на рівні підлітка — як уседозволеність? Особисто в мене поки що немає відповідей на ці запитання.
P. S. Чотири роки тому картина Кіри Муратової «Мелодія для шарманки» (продюсером також виступив Олег Кохан) побувала на 31-му ММКФ, де одержала лише призи Міжнародної федерації кінопреси та Міжнародної федерації кіноклубів. Журі фестивалю її роботу не оцінило.
Наталя Бузько та Віталій Лінецький у фільмі «Вічне повернення».
Фото з сайту www.ruskino.ru.
Вадим ДИШКАНТ, спеціально для «Голосу України».
Москва.
