Тут немає винних народів

Тоді вперше кіногероєм, у якого була закохана вся країна, став кримський татарин, та ще й у виконанні теж кримського татарина Хайрі Емір-Заде. Але після депортації татари з’являлися на екрані лише в епізодах, де могла промайнути «зрадницька морда татарина» (фільм «Третій удар» — тут я процитував офіційний текст післявоєнної екскурсії в Кримському краєзнавчому музеї).

От чому нинішній фільм «Хайтарма», який знімав кримський татарин і на кримську тему, не міг не стати подією.

Прототипом головного героя Аліма став наш земляк, легендарний льотчик Аметхан Султан, якого грає режисер фільму Ахтем Сеітаблаєв. Він молодий, але за десять років роботи в кінематографі в Ахтема — два зняті сценарії, вісім ролей, вісім режисерських постановок.

На жаль, фільм «Хайтарма» непросто знайти в прокаті. Мені довелося їхати аж у Ялту, де, як повідомили друзі, у кінотеатрі «Спартак» було організовано його показ.

Я побоювався розчарування. Але фільм не просто сподобався — приголомшив!

По-перше, наш півострів знято дуже красиво. Адже ми звикли бачити Крим з вікна автомобіля, автобуса, у найкращому разі на туристській стежці, а тут він постав з висоти польоту винищувача, та ще й очима закоханого в нього Аметхана!

У фільмі — три повітряні бої, а сцена бомбування в Ярославлі настільки натуралістична, що навіть у залі ставало страшно. Але я б не ставив «Хайтарму» в один ряд з «Хронікою пікіруючого бомбардувальника», «У бій ідуть тільки «старики», «Торпедоносцями»... Він набагато ширше, більш проблемний. Це фільм про трагедію народу. І не тільки кримськотатарського, а всіх народів Криму, і творці фільму це прекрасно показали.

Це художній твір, заснований на історичних фактах. Автори вводять у канву фільму французького льотчика, друга Аметхана з ескадрильї «Нормандія», який нібито приїхав у гості й став мимовільним учасником подальших драматичних подій. Епізоди, пов’язані з французьким льотчиком, зал сприймав з доброю усмішкою. Велелюбний француз був приголомшений красою кримськотатарських дівчат, і, чесно кажучи, я його розумію.

Були усмішки, були й сльози. Адже фільм — про депортацію. Один із найзнаковіших епізодів картини — це коли в переповненому товарному вагоні почали непритомніти діти. Тоді хлопчиків стали піднімати нагору, де чистіше повітря, де ближче до Бога. Піднесені на руках хлопчики були як символ надії на майбутнє, як символ продовження роду!

Організатори показу не передбачили обговорення. Але коли фільм закінчився, публіка не розійшлася. Людям потрібно було виговоритися, обмінятися думками. Одна жінка звернула увагу на кадр, який мені дуже сподобався: відкриваються двері товарного вагона, зі стукотом падають настили, по яких солдати заганяють у вагони людей. Дуже видовищна сцена. Але ця жінка сказала: «Які настили? Ми, молоді, якось піднімалися, а людей похилого віку солдати закидали як мішки!»

Що не сподобалося у фільмі? Ну, хіба що одна сцена, коли Аметхан, як сучасний спецназівець, хоробро розкидав чотирьох озброєних солдатів. Це явно з якогось іншого жанру. Безсилля повітряного аса перед цими тренованими сторожовими псами було б більш видовищним.

Але що справді приголомшує — у фільмі немає озлобленості. Серед персонажів є люди різних народів: вірмен, українець, росіянин... Але немає «винних народів». Це прекрасний фільм про нашу спільну трагедію.

Перед очима постає образ російського солдата, який, бачачи, як жінка-татарка бере з собою в далеку дорогу тільки Коран і шматочок кримської землі, щиро радить взяти більше продуктів. Образ цього солдата теж трагічний — він такий само заручник історичної драми, як і ті, кого він змушений був депортувати.

Сімферополь.