Друг має бути в кожного, дружба — це раз і назавжди. Зрада товариша — трагедія. Такі стереотипи міцно засіли в голові більшості з нас. Що тут реальність, а що лише наші уявлення, — про це говоримо із завідувачкою кафедри психології та педагогіки Київського інституту бізнесу та технологій Людмилою ГРИДКОВЕЦЬ.

— Людмило Михайлівно, мати друга — нагальна потреба кожної людини?

— Це залежить від того, що ми вкладаємо в поняття «дружба». Часто так називаємо всього-на-всього приятельські стосунки або звичайне знайомство. Але через те, що сприймаємо їх за дружбу, покладаємо на ту людину відповідальність як на друга. А тут уже є певна небезпека. Наприклад, двоє дівчат разом навчаються в школі або інституті, разом ходять на вечірки. І тут в однієї з них виникла проблема, вона звертається по допомогу до тієї, яку вважала подругою, й дістає відмову. І ображається на неї. Коли починаю працювати з такою клієнткою, то насамперед з’ясовую, в чому друга дівчина була подружкою. І людина, аналізуючи, розуміє, що в принципі у них не було настільки близьких стосунків, як їй раніше здавалося. І коли приходить усвідомлення того, що це були лише приятельські стосунки, зникає образа. Адже не можна вимагати від людини того, що вона не вповноважена була нести.

— Кого ж слід вважати справжніми друзями?

— Поняття справжньої дружби схоже на культ побратимства, здавна характерний для України. Побратимом називали людину, нерідну по крові, але за яку ти ладен віддати життя. Так само і вона за тебе. Протягом життя зустрічаємо небагато таких людей: їх може бути один—двоє, максимум троє. Всі решта — лише приятелі, знайомі. Вони нам теж потрібні для того, щоб поспілкуватися, поділитися радістю. Знаєте, є такий вислів: «Пережити горе можна й одному, а щоб пережити радість, потрібні хоча б двоє».

— Маємо ще один вияв стереотипного уявлення про дружбу: людину, в якої багато друзів, вважають хорошою, а ту, в якої мало, — не дуже.

— Досить часто батьки починають провокувати дітей: «А от у тебе немає друга...» Не робіть таких провокацій, інакше дитина відчуватиме комплекс меншовартості. Навпаки, нормально говорити: «У тебе є знайомі, приятелі. А друг — це той, що зустрічається раз у житті. Може, колись ти його зустрінеш, а може, й ні. Якщо цей друг буде тобі потрібен, Бог тобі його дасть». Одна моя клієнтка казала: «Я зрозуміла, що найкращою подругою для мене є мій чоловік». Це ідеальний варіант. А найкращий друг для чоловіка (якщо, звичайно, в подружжі все по-справжньому) — це його дружина. У таких людей немає прагнення пошуку якоїсь компенсації. Тому що поруч той нерідний тобі по крові, але готовий піти за тебе у вогонь і воду.

— Але таке буває тільки в абсолютно гармонійних шлюбах. Тож тільки «негармонійні» потребують друзів?

— Безперечно, тоді спрацьовує чинник компенсації. Людина, яка не має у власній родині розуміння й підтримки, шукатиме цього за її межами. Адже базовими людськими потребами є приналежність, прийняття. У такому разі справді необхідні знайомі, приятелі, з боку яких можна отримати оце «погладжування». Тобто коли людина щось говорить, її підтримують, дають відчуття, що вона правильно робить, і так сприяють підвищенню її самооцінки. Людина — істота соціальна, їй обов’язково треба спілкуватися, взаємодіяти, бо саме середовище дає нам картинку наших дій, віддзеркалює навіть наші думки. Тому знайомі й приятелі необхідні для розвитку людини.

— Як уникати помилок у виборі друзів, приятелів?

— Приятелями можуть бути й однокласники, і колеги. Той, хто вам симпатичний і кому приємні ви. Достатньо мати спільні інтереси. А друзями найчастіше стають ті, з ким ми пройшли певні випробування. Що складнішими були ті випробування і що краще ми з ними впоралися, то більша ймовірність, що ця людина залишиться другом на все життя.

Розмову вела Тетяна КРОП.

Мал. Миколи КАПУСТИ.