«І застиг він на роки й століття в золотому німому захопленні...» Такими поетичними рядками молодого тоді ще Івана Драча зафіксовано український соняшник, який раптом побачив «засмагле сонце». Очевидно, відтоді це симпатичне жовте кружало повертає свій залюблений, щасливий погляд за сонцем. Як вітряк за вітром, а бджола за цвітом.
І хоч приїхав-прибився сонях з далекого американського континенту, де милував-чарував зір інків та ацтеків, невдовзі став яскравим символом нашої землі. Як соромлива мальва, пишна калина чи мамині чорнобривці біля хати. Гордий витязь українського поля. Та не тільки. Бо, знай, візьме і притулиться-розквітне під сірим бетонним парканом, щоб тішити око перехожих своїм квітом, щоб супроводжувати їх своїм щирим поглядом. Бо прагнеться йому не тільки жайворову мелодію слухати, степовим леготом насолоджуватись, а й бути поближче до людей.
Як у цьому випадку, коли жовтогарячий сонях, загублений на тихій вулиці міської околиці, усміхається в товаристві умудреного літами і сивиною академіка. Таке враження, ніби вони давно один на одного чекали і тепер перебувають у солодкому полоні тихої радості, яку можна сповна відчути лише на схилі життя. Тому що соняшнику хочеться не лише грайливого сонцебризку, а й людського тепла. Адже довколишній світ, що надихає нас красою й жагою до життя, постійно оновлюється і постає перед нами у свіжих барвах та відтінках лише завдяки добру і любові.
Забудемо на мить про це — і потьмяніють навкруги кольори, і зафальшивить голос внутрішньої гармонії, і гіркий присмак невдоволення обпалить наші вразливі душі. Як і той сонях, що опинився наодинці із собою й опустив квітучу голову, засумувавши за добрим товариством.
На знімку: академік Олексій Тимофійович Лісовенко під час щоденних прогулянок подружився із соняшником, який прибився до міста.
Фотоетюд Леоніда ПІДЛУЖНОГО.
