Золотоніщина в літературному полі

Так оспівав поет-енциклопедист, професор славістики Костянтин Думитрашко (1814—1886) рідне місто. Але ще раніше, з 1753-го по 1759-й рік з невеликою перервою Григорій Сковорода у Кавраях під Золотоношою, де виховував сина пана С. Томари, почав займатися поезією та написав більшу частину збірки «Сад божественних пісень». 

Сковорода учень Симона Тодорського з Золотоноші, викладача давніх мов та філософії Києво-Могилянської академії. К. Думитрашко романтична творча особистість: літературознавець, етнограф, фольклорист, він видав весільні звичаї, колядки, звичаї про Купайла тощо. Займався музикою, живописом, писав поеми, балади, гумор, лірику на основі міфів і демонології. Наполягав на вивченні школярами народної поезії, що добре формує свідомість: «Казки та морально-виховне їх значення». 

Перша документальна згадка про Золотоношу — у заповіті князя Б. Корецького 1576 р., де йшлося про «Золотону або Глинщину» у воєводстві Київському. Глинщиною володіли в 15 ст. князі Глинські. Власник осади Богдан, який із Михайлом та Василем забажали вийти з-під влади Литви. Про це йдеться в романі Д. Міщенка «Бунтівний князь». Золотоноша є на карті французького інженера Боплана як фортечне місто. Тутешню козацьку сотню у складі Черкаського полку створено у 1625 р. Місту було надано і магдебурзьке право.

Невдовзі Золотоніський край перейшов до Є. Вишневецького. 

Поляків вигнано з Золотоніського терену 1648 р. Край стає учасником боротьби за незалежність уже й від московських загарбань. Так, 1666 р. козаки піднімають повстання, нападають на Переяслав, де перебував московський воєвода з військом. Супроти повсталих виступили значні сили з князем Щербатовим. Козаки закрилися у Золотоноші. Тривала облога московськими військами — три місяці — твердиню не могли здолати. Лише допомога з боку гетьмана П. Дорошенка зняла облогу міста. 

 Ватажки: полковник Хвилон Джежелій, сотники Нестор Морозенко, Клим Семенович, Кузьма Вергун, Іван Воропай з Кропивнянського полку; Остап Заєць (Золотоноша), Степан Цап (Домонтів), Костя Федорович (Піщана), Олександр Островський із Черкаського полку; останній кошовий отаман Задунайської січі Йосип Гладкий та багато ін.

Походження назви міста має кілька легенд. Перша — замок-фортеця був місцем збору податей. Друга — турецькі човни із даниною потопила буря, що пізніше знаходили у річці. Звідси й назва річки Золотоношка. 

Природно — назва краю походить від золотистого піску по берегах річки та слюдяних покладів. Ще одна — козаки складали золото в напівпрохідних болотяних заводях річки Золотоношки, добуте «вогнем і мечем». До речі, Золотоніщина згадується десятки разів в романі Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» у зображенні польсько-українських взаємин у XVІІ ст.

Трилогія «Богдан Хмельницький» М. Старицького (1840—1904), який народився в Кліщинцях Золотоніського повіту, і за змістом, і за ідейним пафосом була наче відповіддю Г. Сенкевичу на його антиісторичний і пасквільний роман, спрямований проти визвольної боротьби українського народу у 1648—1654 рр.

Історичне й героїчне знаходимо у зворушливих рядках славнозвісної «Енеїди» І. Котляревського (1768—1838). Перші три частини її написані в Золотоніському повіті (1794—1796), коли поет учителював у панських маєтках на цім терені

Михайло Макаровський (1783—1846) родом із Кропивни Золотоніського повіту, автор поеми «Наталя, або Дві долі разом», віршованої повісті «Гарасько, або Талан і в неволі», збірки поезій «Мова з України». Єгор Тимківський (1790—1875) — вчений-китаїст, перекладач, дипломат, народився в Золотоноші. 

Вчений-енциклопедист, письменник Михайло Максимович (1804—1873) родом із Богуславця. Як фольклорист видав три збірки українських пісень, а також «Денницю», «Киевлянин», «Украинец», як мовознавець — низку праць, де обстоював самобутність укр. мови, як літературознавець здійснив перший переклад українською «Слово о полку Ігоревім» та псалмів. А ще перший ректор Київського університету, друг Миколи Гоголя і Тараса Шевченка, які бували в нашім краї.

Кобзар, що наші національні ідеали ми взяли з його рук, був, напевно, найближчий друг родини Максимовичів і часто відвідував їх на Михайловій Горі під Каневом. А на Золотоніщині Т. Шевченко бував. З обов’язків служби повинен був прожити кілька місяців у Переяславі й Золотоноші. Саме в Прохорівці від Максимовича Шевченко найбільше довідався про Золотоношу, яку потім відвідав і записав легенди, малював. Писав про Золотоношу у «Археологічних нотатках», повістях «Близнята», «Наймичка». А от у листі М. Максимович 14.12.1860 звідомляв: «Завелась якась мара, яка перехоплює, і ледве не в самій Золотоноші наші листи».

Андрій Ващенко-Захарченко (1815—?) — письменник, театральний діяч, критик, народився в Маліївці. Написав продовження творів М. Гоголя «Мертві душі» і «Мемуаров о дядюшках и тьотушках» (1860).

Микола Гулак (1821/2—1899) — один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, про якого Р. Іваничук написав повість «Четвертий вимір». Жандарми вважали нашого земляка головним організатором і керівником кирило-мефодіївців, за що був найжорстокіше покараний, але ні в чому не зізнався. Вчений-правознавець, математик, викладав чимало предметів, багато перекладав. Досліджував питання багатовимірної геометрії у «Нарисі геометрії в чотирьох вимірах», розвинув ідеї М. Лобачевського.

Поета-перекладача і кирило-мефодіївця Олександра Навроцького (1823—1892) з Антипівки високо оцінив І. Франко, вважаючи його одним із головних представників українського відродження та пропагуючи його, як і М. Максимовича, в Галичині, адже останній мав великий вплив на самого Каменяра як зразок наукового сумління.

Один із цікавих мислителів Памфіл Юркевич (1826—1874) з Ліплявого. Знана його філософська праця «Серце і його значення в житті людини згідно з ученням слова Божого». Тут, на Золотоніщині в 1851 р. записували народну творчість видатна письменниця Марко Вовчок та її чоловік-фольклорист Опанас Маркович. П. Чубинський і М. Номис збирали етнографічні та фольклорні матеріали.

Родом із Жовниного драматург Андрій Лисенко (1851—1910). Народжений у Золотоноші Олексій Бах (1857—1946) — вчений-біохімік, член «Народної волі», автор відомої в свій час популярної книжки «Цар-голод» (1883).

У Стополівці-Столипівці народився поет-перекладач і видавець Кесар Білиловський (1859-1938), якому допомагав І. Франко, редагував та друкував його твори в журналі «Світ».

Його поезія «В чарах кохання» стала народною піснею. Писав драми, прозу, рецензії. Микола Леонтович — автор хорової поеми «Моя пісня» на слова К. Білиловського.

Історик та археолог Василь Ляскоронський (1860—1928) народився в Золотоноші. Автор «Історії Переяславської землі від найдавніших часів до половини 13 ст.».

Онопрій Василенко (1861—1920), Охрім Варнак, Степовий Вітер) родом із Кавраїв. Поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч. Один із учителів Івана Ле. У нотатках «Від Севастополя до Золотоноші» (1892) описав страшні злидні селян по всій Україні.

Яків Жарко (1861—1933) оригінальний поет і прозаїк, жив у Глем’язеві, а його твори редагував сам І. Франко і друкував у «Літературно-науковому віснику». 

Грабина Олексій (1861—1924) письменник і природознавець, народився в Сумах, а помер у Золотоноші.. Писав водевілі, оповіді, драми, казки, перекладав. Має кілька десятків збірок оповідань, казок, драм: «Весінні грози», «Старосвітські казки», «Новосвітські казки» ін.

Професор, генеральний суддя, міністр судових справ УНР Сергій Шелухін-Павленко (1864—1938) з Деньгів був не лише журналістом та письменнком, а й має такі друковані книжки: «Літературні герострати українства», «Звідкіля походить Русь» ін.

Знакова постать Олелько Островський (1880/1,2,7—1919). Письменник, актор і режисер, член повітової нелегальної організації «Громада». Був актором у Коломиї, створив видавництво «Вільна думка» в Золотоноші. Вийшли «Книга смутку і жалоби», історичні твори «Берестечко», «Петрик», «Стрільці», «Гетьман Іван Мазепа». А ще «Батурин», «Розгром Полтави», «Жовті води», «Данило Нечай», «Іван Богун» та ін. Професор і літературознавець В. Яременко видав три томи захоплюючих історичних творів золотонісця. Як писав краєзнавець М. Пономаренко, творами Олелька Островського гімназисти зачитувалися до екстазу, стаючи зі зброєю в руках на захист УНР. Олелько Островський розстріляний більшовиками в Полтаві 1919 р.

Із Келеберди родом поет-плужанин Максим Лебідь (1888—1939). Михайло Злобинець (Домонтович, 1891 р. н.) — письменник, фольклорист, засновник «Просвіти» в Золотоноші. 1909—1917 рр. розгорнув бурхливу діяльність, аби розбурхати національну свідомість приспаних землячків. Бандурист, видав самовчителя гри на кобзі й бандурі. Вчитель М. Терещенка, С. Скляренка, П. Чухрая, М. Мішалова, П. Носяри. Розстріляно його в тридцятих роках на Соловках.

Відомий поет і літературознавець Михайло Драй-Хмара (1889—1939) з Малих Канівців. Загинув на Колимі.

В Індії академік, санскритолог і перекладач із Золотоноші Олексій Баранников (1890—1952) вважається святим. Він багато зробив для знайомлення з індійською літературою, зокрема, перлиною стародавнього епосу «Рамаяна», «Легенди про Крішну» ін.

Трагічна постать і одного з найталановитіших українських сатириків Олекси Савицького (1896—1936, Юхим Гедзь, Олесь Ясний). Видав до двох десятків книг, де викривав підступну і вбивчу дійсність: «Антон Троянденко», «Троглодити», «Завзятий середня», «Тихою сапою» та ін. На жаль, досі немає широкого представлення його цікавих творів.

Поет-перекладач Микола Терещенко (1898—1962) родом із Щербинівки. Зокрема переклав та упорядкував двотомник «Сузір’я французької поезії» (250 авторів) — ваговитий доробок в українську культуру. Василь Безпалий (1901—1980) — родом із Мельників, автор роману «Гомін степів».

Родом із Прохорівки Семен Скляренко (1901—1962) відомий історичними романами «Святослав», «Володимир», трилогією «Шлях на Київ» та ін.

Поетеса Наталя Лівицька-Холодна (1902 р. н.) народилася в Ліпляві в родині майбутнього президента УНР Андрія Лівицького. Поет Іван Вирган (1908-1963) родом із Кліщинців. Бондар Антон (1919—1980) — поет із Кавраїв, автор збірки «Літній зорепад».

Михайло Пономаренко (1920—2010) — поет, історик, археолог, літературознавець, громадсько-політичний діяч, краєзнавець, ім’ям якого названо Золотоніський музей. Зібрав понад п’ять тис. краєзнавчих матеріалів та опублікував бл. 3 тис. статей, видав п’ять збірок власних поезій. Організатор самвидавівської рухівської газети «Воля».

У довіднику «Письменники Черкащини» (Бібліографічний покажчик 1990) — 144 особи. Із них 25 мають стосунок до Золотоніщини. Окрім них В. Симоненко бував і писав нариси про Золотоніщину. Письменник Микола Негода (автор «Холодного Яру», але вже після Ю. Горліс-Горського) в Золотоноші написав відому пісню «Степом-степом».

Згадуються про цей край контрастів враження Лесі Українки, воно було таке: «Яке се ймення чарівне». Це коли відвідувала кілька разів Канів із Старицькими і Лисенками та слова Ольги Кобилянської після її мандрівок Наддніпрянщиною: золоті поля, «золота» назва... і селянські злидні, безпросвіття, прагнення втекти світ за очі. Отже не все те золото, що світиться і блищить. А були ж на цій землі й самородки, що виблискуватимуть своїми унікальними гранями допоки цього українського світу в нас і в майбутньому.