По кому подзвін годинників на вежах

— Перші вежові годинники, які створили французи, не мали ні циферблата, ні стрілок. Вони просто бамкали, щоб тричі на день людина відривалася, образно кажучи, від картоплі, яку вона сапала, повернулася у бік церкви й молилася. Зараз годинники на вежах відбивають кожну годину. Цього не робить ані мобільний телефон, ані жоден дорогий імпортний годинник. Завдяки цьому людина відчуває, наскільки швидко минає її життя. Я багато часу проводжу біля механізмів, які дзвенять, і просто диву даєшся, як швидко пролітають п’ятнадцять хвилин.

Зазвичай, мало хто піднімає очі на годинник, але чути його дуже далеко. В тихі ночі дзвін досягає 3—4 кілометрів. За дванадцять років було багато випадків, коли чи тросик обірветься, чи ще щось, мені дзвонять і просять приїхати полагодити, бо люди сильно звикають. Ніхто вже не ставить будильників, а просто рахують удари. П’ять разів, значить, ще можна спати. Мобільні телефони цього не замінять.

— Близько п’ятдесяти. Деколи про мене помилково пишуть, що я реставрую годинники. Це неправда з тієї простої причини, що в Україні практично не лишилось, що реставрувати. Деградація почалася від Першої світової війни: щось австрійці познімали, щось — згодом радянська влада.

— Ні, невигідно. Всі фінансово виправдані ніші вже заповнені. Прибутково торгувати комп’ютерами, жіночим взуттям, косметикою. А годинникарство — робота відповідальна і складна. Це як мафія — вхід є, виходу немає. Я не можу сьогодні покинути цю діяльність і підвести священиків та міських голів, які раніше довірили мені встановити годинники на вежах.

— Для мене він унікальний. Бо це не я запропонував замовникам зробити цей годинник, що трапляється дуже рідко. Львівська броварня хотіла відзначити річницю виробництва пива у Львові. Було багато варіантів і проектів. Один із відомих архітекторів — Володимир Цісарик — виграв цей конкурс. За його задумом на годиннику в монаха третю годину замінили на число 15, а п’яту — на 17. Потім мені запропонували взятися за цей годинник. Складність була в тому, що скульптура стоїть на вулиці, люди її торкаються і можуть чіпати й стрілки. Я кілька днів постояв біля того монаха і вирішив, що є два варіанти розв’язання цієї проблеми. Перший — зробити дуже міцний механізм. Але часу на це було мало. Другий — зробити циферблат з магнітною передачею. Тобто, в бочці — звичайний годинник, там на кінці стрілок є магніти. Скульптура зроблена з бронзи, яка на магніт не впливає. Притягання передається через циферблат — на зовнішні стрілки. Якщо хтось за них хапається, то стрілка потім знову повертається на місце.

— Я не заперечую високих досягнень швейцарців, але ціни на їхню продукцію невмотивовано високі. В ці годинники не вкладено стільки праці, скільки передбачає встановлена ціна.

Свій я купив в Одесі 1991 року. Він добрий тим, що в нього всередині є електронна корекція часу, що дозволяє з високою точністю виставляти годинники на вежах. Він не пропускає воду (я перевіряв). Але з часом з нього стерлися всі написи російською мовою.

Там було написано щось на кшталт «Електроніка». Потім у магазині я побачив, що ніяка це не «Електроніка», а «Касіо». Тобто, я так розумію, що білоруси купували годинники, на яких штампували свій напис.

— Минулого року я зробив годинник для готелю, у якому з двох сторін сидять дві фігурки з міді — пан і панянка. Зараз, до Євро, ми маємо його запускати. Двічі на добу, о дванадцятій і о шостій дня, годинник відбиває час. Більше не можна, бо він біля дорогих номерів, і якби грав щогодини, це могло б не сподобатися гостям. А так ще можна стерпіти. В кожної фігури є три рухомі елементи: голова і дві руки. Ми довго думали над композицією, у результаті вирішили, що вони дивитимуться одне на одного, звучатиме мелодія з «Лав сторі», пан гратиме на гітарі, а панянка дістане з-під віяла троянду й подарує йому. На даний момент це вершина моєї годинникової кар’єри.

— Розумієте, ця сфера діяльності є досить локальною. Не можуть годинникарі з Німеччини робити годинник у Львові. Наш годинникар із ратуші скаржиться, що за все життя жодного разу не міг поїхати на море, бо він мусить весь час носити ключа від вежі в кишені. Це дуже відповідальний об’єкт. Йому дзвонять у будь-який момент, якщо вітер стрілки похитав, чи щось ще трапилося.

У нас годинникарська справа була втрачена свого часу. Немає передачі знань від покоління до покоління. Вежові годинники в Україні не виготовлялися взагалі ніколи. Все, що збереглося, — європейське. В Києві на Іонівському монастирі годинник вироблений у Парижі. У Дрогобичі, Сваляві годинники були чеського виробництва. Львівські годинники — з Австрії. У Франції є фірма, яка за 150 років виготовила 15 тисяч годинників. Україна з цього світового годинникарського простору просто випала.

Завершуючи розмову, Олексій Михайлович сказав: «А можна звернутися до всіх небайдужих? Підніміть очі вгору і подивіться, скільки в нас веж, у яких має бути годинник, а туди після косметичного ремонту вставили пластикове вікно. Це ж неправильно. Туди треба повернути годинники!»