Ти почала діяти приблизно з 20-ти років, щоб стати відомою: писати книжки, друкуватися в молодіжній пресі, звертати на себе увагу. Популярність була твоєю метою?
Моєю метою завжди було і залишається досягнення моїх дитячих мрій. Хтось хотів стати космонавтом, хтось бухгалтером, а я — письменницею і співачкою. При цьому треба мати читачів і слухачів (ця сама страшна “популярність”, про яку ти кажеш). Ніколи не пізно робити те, що хотіла маленька дівчинка чи маленький хлопчик купу років тому. Спробуйте.
Років сім тому «широкі кола» Карпу знали перш за все як злісну «порушувачку громадського спокою», в чиїх романах – забагато матюків. Як змінився твій образ зараз? Чи вплинули на нього мандри й пізнання, шлюби, дві доньки, заведення собаки?
Ну це тобі легше сказати, як змінився мій образ, ніж мені про себе “вєщать”. Досвід нас формує, обточує, виліплює. Ми є всім тим, що прожили. Головний здобуток — знання і прожитий усвідомлено час. Я ніколи не порушувала громадський спосіб надто різко — коктейлів молотова за мною не записано, хе-хе. Я просто люблю казати те, що думаю. А в суспільстві, котре завжди буде гіпокритичним, це часто сприймається як “епатаж”, “скандальність” чи ще якийсь ярлик підбери з тих, котрими мене, як ялинку, намагаються завішати журналісти-початківці.
Читаєш матеріали про себе у Всемережжі? Як часто?
Я читаю про себе критичні відгуки людей, котрі самі чогось варті. А коли критик — недорозвинутий письменник, то ліпше хай бурячки фігурно садить, ніж береться патякати про те, який хтось “ацтой”. Коли була юною, страшенно засмучувалася навіть через коментарі тролів – “Чого ви мене ненавидите? Ви ж мене навіть не знаєте...” Побачивши, що точнісінько тими ж словами гадять під інтерв’ю з Прохаськом чи Костенко, а вони взагалі якісь небесні істоти для мене, заспокоїлася раз і назавжди. Життя закоротке, аби перейматися дурницями, за котрі “злидням” (я так називаю працівників інтернетних аналізацій) платять гроші. Жоден із них не підійшов відкрито зарядити мені в пику чи бодай ротом, не через записочки на презентаціях, сказати своє “фе”. А я не поважаю боягузів.
Мілан Кундера писав про три типи людей. Одним постійно потрібні очі публіки. Це – «зірки», політики, актори тощо. Інші хочуть сяяти під поглядами знайомих. Вони тусуються, влаштовують вечірки, прийняття й так далі. А третім тільки й потрібно, щоб на них дивилися очі коханої людини. До якого типу ти б записала себе?
Мілан Кундера мені несимпатичний через його каліцько-мачистське ставлення до жінок: він їх не розуміє й описує, як якихось недолюдей. Того я не хочу себе мостити в його класифікації.
Опиши свій будній день.
Я сова. Природньо для мене засинати о 2-3 ночі і прокидатися не раніше 10. Дітки-монстрики внесли певні корективи: прокидаючись о шостій-сьомій, я, якщо пощастить старому зомбі, можу піти доспати, коли приходить няня або стає мене шкода коханому чоловікові і він цю ігрово-памперсну ініціативу перебирає на себе. Потім я ще довго працюю, сидячи в ліжку з кавою, обклавшись усіма можливими телефонами й комп’ютерами, їду на якісь зустрічі, чи зустрічі їдуть до мене. Якщо пощастить вклинити десь час на письменницьку роботу — це супер. Раз чи два на тиждень маємо репетиції з QARPA. Пишу статті і блоги з шиєю в милі — я страшний прокрастинатор, усе роблю в останній момент... Відтак готую вечерю, вкладаю дітей, якщо няня це не встигла зробити, потім витрачаю час у всіляких скайпах-фейсбуках... Дивлюся кіно в ліжку або читаю.
з графіками в мене катастрофа, це вже традиційно. Але зараз почала
нарешті вперше за довгі роки працювати зі справді професійною людиною
Сашею Гайворонською, тож тепер звязки з громадськістю щодо концертів,
кліпів і ТБ презентацій у надійних руках...
Як даєш собі раду у стресі, якщо маєш на це тільки 5-10 хвилин?
Залежить, за яких обставин стрес. У мене дуже низький тиск, перед концертом ковток коньяку не тільки розігріває голосові зв’язки, а й бадьорить. Ясно, що при стресі де-небудь у міському трафіку цей метод не годиться, хе-хе. Якщо зберігати внутрішній спокій, дивитися на те, що відбувається з нами наче збоку, то вдається уникнути і стресу, і страху. Тебе це перестає чіпати, ти – сторонній спостерігач емоцій, наче дуже крутий професійний актор. Тому що те, чим ти є насправді — частинка Всесвіту, Вічності, фото Бога, якщо хочеш — ніщо не здатне ні зачепити, ні пошкодити. Все суєта.
Скільки часу в тебе забирають хатні клопоти? У одному з романів ти кепкувала з однокласниць із Яремче, котрі загрузнуть у господарстві. Ти вариш борщі?
Я особливо не напружуюся з цього приводу. Не розумію, чим для людей така страшна та “битовуха”. Дуже люблю готувати їсти. Правда, не борщі — надто довго і складно. Готую страви азійської, іспанської, італійської, північноафриканської кухонь. В мене один принцип — робити це в доброму настрої, з натхненням, інакше їжа не виходить смачною.
Який допінг ти приймаєш – каву, шоколадні цукерки, милування світанком, медитації..?
Із переліченого тобою — все. А найдієвіший для мене контакт із горами й тиша.
У скількох країнах ти мандрувала? Як довго тривала найдовша подорож?
З європейських нарахувала 32. З американських — чотири. З азійських – десять. Якщо когось забула, хай мені вибачить. Найдовша — до Індонезії. Десь біля року. А найчастіше потикаюся в Непал, уже п’ять разів... Там мої гори.
Чимало молодих людей мріють вирушити до тепер уже модної Азії чи на Далекий Схід. Як ти фінансувала свої мандрівки – економила, вирушала спонтанно, заробляла в дорозі (пасла корів, співала, малювала шаржі на перехожих)?
Студенту економити вкрай важко, це я добре знаю. Був час, коли їла одну тушену капусту в столовій чи ложками – варення з банки, заїдаючи батоном. На запитальні погляди “домашніх” київських дітей казала, що то я на дієті (хе-хе, дієта — набрала 10 кг на першому курсі). На заощаджені тридцять зі ста гривень місячного бюджету ходила до вечірньої школи займатись вокалом. Потім почала працювати — від викладачки геометрії до секретарки на курсах іноземних мов. Могла собі дозволити таку розкіш, як сирок із родзинками... Я дуже вдячна долі за весь цей досвід — хто не пройшов через складнощі, ніколи не оцінить хорошого у своєму житті. Перший квиток у далекий світ на закінчення Університету подарував мій тодішній хлопець, аби приїхала його навідати в Індонезії. Так і повелося: все, що заробляла, витрачала на подорожі. В мене вдома немає сусального золота, а в гардеробі — норкової шуби. Це все непотріб. Я працюю, беру свої гроші, звільняюся з роботи чи закінчую проект — і їду завантажуватися новим життєвим досвідом. Це банальна звичка дуже багатьох моїх друзів-європейців. У подорожі, якщо руки не з дупи, ви зможете підробити чи вчителем англійської, чи збирачем апельсинів, чи художником-оформлювачем. Я пожиттєвий фрілансер, відсилаю статті в Україну, витрачаю переведений на картку гонорар. Це мій спосіб. У кожного він має бути власним.
Під час он-лайн-інтерв’ю з читачами ти спілкуєшся по-свійському, наче з кумпелями. А як у реалі?
Як там було в Кіплінга? “Як зможеш гідно річ вести з юрбою, і з королем не втратиш простоти...” Простота — частина природності. Великих зірок із себе корчать невпевнені в собі люди з хворобливим Его. До моїх читачів і слухачів у мене особливе, приязне ставлення. Якщо вони мене читають чи слухають музику гурту QARPA, значить, у нас багато спільного. Це вже як родичі. За енергетикою дуже відчутно: нещодавно перефотографувалася після однієї лекції з сотнею людей щонайменш, і все ОК, а потім примазався в кадр якийсь дрібний бюрократик — Пі Арчику собі поробити, що, мовляв, от він студентам молодьожно-інтєрєсну публічну особу привів, то мене аж перекривило. Квіти чи цукерки від таких людей я, як правило, хутко комусь віддаю там же...
Скількох друзів ти вважаєш близькими?
Із друзями мені пощастило. Радо розбиваю стереотип про те, що справжніх друзів можна було знайти хіба в дитинстві чи ранній юності: моя найліпша подруга знайшлася всього кілька років тому, дуже випадково, брала в мене інтерв’ю, а відтак я їй зателефонувала просити поради про мою собаку, щойно знайдену на вулиці... Їй, Оленці, 27 років. Мій найкращий друг – Олег Артим, гітарист і засновник ФАКТИЧНО САМІ, а відтак і QARPA. Ця людина змінила моє життя, спосіб мислення, “присадила” на добру літературу, психоаналіз, правильне мистецтво і музику. Три дуже кльові подруги живуть у Франції та Німеччині. Нещодавно переїхала до Києва супер-крута дівчина зі Львова, а ще от дружу з подружжями культових журналістів, з хлопчиками-інтелектуалами мого дитинства, викладачкою вокалу, ілюстраторкою, моїми вічними дизайнерами Клапак-Півнюк. Ще є суперзірка Світлана Миколаївна, з якою ми сто років тому працювали в благодійній організації “Білий Слон”... Всі ці люди справді є друзями. Звісно ж, маємо різні ступені близькості, але довіра повна. Ну і з кожним другом ти зажди чимось та й схожий.
Ти була учасницею одного із забалаканих телешоу, після чого однозначно оцінила зібрання в інтерв’ю. Чи братимеш якусь агітаційну участь у передвиборній кампанії?
Я аж поперхнулась. Агітувати за якогось із цих політиків? Ти це серйозно?! Таким би я займалася хіба що внаслідок черепно-мозкової травми. Те, що я роблю — це вираження моєї громадянської позиції, і відстоюю я інтереси свої, своїх дітей і таких самих, як я, небайдужих громадян, котрі не хочуть жити в країні упосліджених рабів і дуже добре розуміють, що попи з Лаври їздять на розкішних авто за кошти бідних бабусь, золоті унітази Межигір’я куплені за податки з мізерної зарплатні вчителів, а з нас і наших нащадків так званими реформами освіти, перекрученням історії та діями з упослідження всього українського намагаються зробити затурканих дебілів (хай простить мені психіатрія вживання клінічного терміну) з відшибленою пам’яттю. Я агітую за єдине: громадянський супротив узупатору. Я хочу жити в гордій, вільній, заможній країні, а не дихати смердючими випарами Совка.
Ти періодично береш участь у громадських акціях. Як їх обираєш? Наскільки для тобі важливо висловлювати свою позицію?
Беру участь у тому, що мене хвилює, де потрібна підтримка і за чим не стоїть бажання промо жодного політика: акції охорони природи, захисту культури й мови, свободи слова, національної пам’яті.
Що спричинило твої успіхи як письменниці та співачки?
Те, що я не прикидаюся.
Як розвиватимешся далі? Чи може бути, що писатимеш дитячі книжки або займешся ді-джеїнгом, перевдягаючись у національних героїв?
Ніхто того не знає — раптом заведу собі кіз у Гімалаях і влаштую цілу ферму з виробництва сиру шевр? Що б я не робила, завдання у мене одне: жити.
Спілкувалася Аніта ГРАБСЬКА.
Фото з особистого архіву Ірени КАРПИ.
