8 січня Василю Симоненку виповнилося б 77 літ. Він назавжди залишився в пам’яті сучасників 28-річним поетом-життєлюбом.

Від 13 грудня 1963 року, коли Черкаси навіки попрощалися з Василем, усі куточки міста, освячені його ім’ям, стали для історії особливо дорогими. Насамперед це стосується редакції газети «Черкаський край» (тоді — «Черкаської правди»), де він працював. Ось цими сходами піднімався, торкався ручки отих дверей, отам разом з колегами нещадно смалив цигарки. А там, у редакційному коридорі, вперше зустрів свою музу — кур’єра «Черкаської правди», синьооку красуню Люсю, вчорашню шкільну випускницю, якій судилося стати матір’ю їхнього з Василем єдиного сина...

У 1996-му в одному з кабінетів редакції урочисто відкрили кабінет-музей Василя Симоненка. На той час багато що з речей, книг, меблів було розпорошено, тож довелося спільними зусиллями музейників і журналістів збирати експонати. Тепер під час екскурсії завідувачка музею Галина Тараканова пояснює, чому стоїть у Василевому кабінеті розкішний, за мірками 60-х років, стіл горіхового дерева. Він стояв колись у редакторському кабінеті. За ним приязно зустрів юного практиканта журфаку Київського університету Василя Симоненка редактор Євген Миколайович Гольцев. І запропонував Василю та його однокурснику Славку Буряченку кілька адрес для проживання. Щоб і недорого, й до редакції недалеко. На цьому столі почали незабаром з’являтися рукописи матеріалів з підписами «В. Симоненко», «В. Щербань» (материне прізвище використав молодий журналіст, бо тоді пильнували, щоб в одному номері не було двох однакових прізвищ авторів).

Біля дверей кабінету-музею можна часто зустріти екскурсантів. Минулого жовтня завітала велика група вчителів Львівщини. Дізнавшись, що в бібліотеці «Черкаського краю» зберігаються газетні підшивки часів роботи Василя Симоненка, одна з юних екскурсанток сплеснула руками:

— Як, їх можна навіть торкнутися? Я не вірю своєму щастю...

У бібліотеці дівчина, яка назвалася Іриною Русановською, студенткою факультету журналістики Львівського університету, гортала підшивки, спитала дозволу сфотографувати публікації Василя Симоненка: «Уявляю, як мені заздритимуть однокурсники!».

Гортаємо книгу відгуків, що зберігається в кабінеті-музеї Василя Симоненка.

«Зворушений! Вражений!

Сиджу за столом у куточку, де сидів юний журналіст Василь Симоненко. Переді мною на столі рукою поета написаний олівцем зміст його майбутньої поетичної книги на 72 поезії. Поряд висять плащ і капелюх Василя Симоненка. Радіоприймач тих часів, чорний телефонний апарат, настільна лампа, номери газети «Черкаська правда», конверти, адресовані Василю Андрійовичу...

Такий високий, гордий талант і так рано скошений... На горе України. А Василь Симоненко — перший із когорти шістдесятників. Найсміливіший, органічно патріотичний! Воістину український поет! Національний! Василь Симоненко — знакова духовна постать ХХ століття. Минатимуть віки, сходитимуть на узбіччя національної історії люди багатотиражні, всетелебачні та радіослухні, а Василь Симоненко буде серед чільних, чолових, авангардних, бо його болі й почуття, думки і переживання за долю України свідчитимуть про гордий національний дух у глухій атмосфері комуністичного режиму. Богом дарований Україні поетичний талант!

Микола Жулинський, академік Національної академії наук України».

Але більшість записів у книзі вражень — від звичайних, не титулованих відвідувачів.

«Щасливі знайомством з музеєм Василя Симоненка... Низький уклін тим, хто береже його творчість. — Колектив фольклорно-етнографічної школи м. Брест, Білорусь».

«Дуже цікаво було подивитись на фотографії Симоненка, послухати розповідь про його життя, відчути хоча б трохи, чим він жив. Делегація з Естонії».

«Схиляємо низько голови перед Великим Українцем — Василем Симоненком. Делегація українців з Польщі. Місто Венгожево».

«Спасибі тобі, Василю, що розбудив своїм словом український народ. З повагою, праправнук Т. Г. Шевченка по брату Йосипу — Микола Лисенко».

«Дуже вдячні за кімнату-музей Василя Симоненка. Храніть, бо молоді це буде потрібно. У нас на Донеччині його не дуже знають — ми будемо його і його вірші пропагувати у себе. Тимченко Людмила Іванівна і внучка Юлія з Донецька».

З відведених йому Всевишнім 28 років цілих сім років Симоненко був пов’язаний з нашим містом. Тут написав практично все, що зробило його безсмертним. У редакції «Черкаського краю» й досі живе Симоненків дух і та сама атмосфера, що колись полонила юного практиканта і навіки поріднила його, полтавця за народженням, з Шевченковим краєм.

Ганна ШКВАР, Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.