Що довше працюю в журналістиці, то частіше переконуюся, що цікаві історії самі нас знаходять. Знаєте, це наче за аналогією з лікарями. Тільки-но ваш співрозмовник довідається, що ви — лікар, починає розповідати про свої болячки. Іноді від такої настирливості, дійсно, стомлюєшся. Але, буває, доля знайомить тебе з такими цікавими людьми, що їхні розповіді слухаєш, відкривши рота.
Знайомство з Вірою Петрівною з Юрмали — саме такий випадок. Жінка гостювала в родичів у Києві. Одиного разу пішла прогулятися нашим Майданом. Там ми й розговорилися.
— Мій чоловік — Іванович — був фатальною людиною, — почала жінка свою розповідь. — Все життя його переслідували якісь фатальні ситуації. Народився він 1943 року у сибірському селищі, в багатодітній родині. Народився мертвим, тобто після народження не подавав жодних ознак життя. Тому його, як мертвонародженого, винесли до туалетної кімнати. У родині він був п’ятою дитиною, тому мати, можливо, навіть була рада, що в таке лихоліття не доведеться годувати ще один рот. Але через пару годин хтось із медперсоналу зайшов у туалет і почув, що маля пищить...
Чоловік розповідав, що в дитинстві він був дуже хворобливим. У 8 років занедужав на менінгіт, проте із сімнадцяти хворих дітей з таким само діагнозом єдиний вижив. У 13 років разом з однолітками ковзався й провалився під лід. Течія віднесла його від розламу і він довго не міг випірнути. А виплив аж в ополонці, де жінки взимку полоскали білизну. Знайшли його бездиханним, але його воля до життя й тут виявилася сильніша за смерть.
У 17 років йому випадково прострелили шию, у двадцять шість чоловік потрапив у страшну катастрофу — завалився новий міст із бригадою будівельників-монтажників, багатьох людей розчавило залізними прольотами, багато потонули в річці, а мій Іванович залишився живий. Коли йому було 44 роки, він працював на будівництві й разом з колегою впав з незакріпленого балкона п’ятого поверху. Його товариш загинув, а у чоловіка — перелом хребта. Після складної операції в чоловіка з’явилися сильні головні болі й... незвичайні телепатичні здібності. Його неможливо було ні обдурити, ні перехитрити. Він просто читав мої думки. А незабаром з ним стали траплятися епілептичні напади. Лікарі попередили, що іноді після нападів такі хворі можуть не прокидатися по кілька днів. Так трапилося й з Івановичем. Якось після уколу він теж не прокинувся. Лікарі констатували смерть. Але я не вірила. Добу чекала, що прокинеться. Родичі й друзі наполягали викликати з моргу машину. Запевняли, що дарма чекаю пробудження. Поховали ми його на четвертий день. Анатомувати не стали. А в момент поховання мені здалося, начебто в чоловіка здригнулися вії. Дочка теж це помітила. Це мертв’яцький рефлекс, заспокоїли мене. А коли спускали труну, мені почувся стукіт зсередини в її кришку. Могилу засипали чистим піском, спорудили піщаний горбок. І раптом цей горбок заворушився, почав розсипатися й зрівнявся із землею. Усі зойкнули, стали тривожно перешіптуватися. А священик, який відспівував Івановича, підняв хрест і довго читав молитву...
Після похорону мене мучило якесь дивне відчуття тривоги. На дев’яту ніч раптом бачу: заходить у спальню мій Іванович і каже: «Що ж ти, Петрівна, мене не чула?.. Я тебе кликав-кликав». Та й зник. Я встала, включила світло — 3 години ночі. За тиждень Іванович з’явився знову. Стоїть у дверях і каже: «Мені погано лежати... незручно». І знову зник. І знову на годиннику — третя ночі.
Вранці я зустрілася зі священиком. Він вислухав мене мовчки, потім зізнався, що йому доводилося відспівувати заживо похованих. Якщо це так, то врятувати його можна було б першого дня. А тепер, що вже тривожити.
Розмова зі священиком мене не заспокоїла. І я вирішила домовитися з працівниками цвинтаря розкрити могилу чоловіка. Коли хлопці викопали труну, ми побачили, що кришка зрушена. У нас у Латвії кришки не забивають цвяхами, а накладають і закріплюють на штирях, — пояснила жінка й продовжила: — Іванович лежав у труні, перевернутий долілиць, з підігнутими до живота ногами. На вираз його обличчя мені подивитися не дали... Це було жахливо!
Чоловіка поклали, як ведеться, закопали знову. Більше він мені не ввижався, — жінка закінчила свою розповідь і заглянула мені в очі: — Не вірите? А це чиста правда...
Записав Іван БЛИЗНЮК.
Київ.
Фото з сайта www.mіgnews.com.ua
