Доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Федорович Солдатенко народився 13 квітня 1946 р. у м. Селидове Донецької області. У 1970 році закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Вивчаючи політичний досвід 1917—1920 років, підготував низку праць про Українську національно-демократичну революцію. У систематизованому вигляді результати досліджень опубліковані в індивідуальних монографіях: «Українська революція: концепція та історіографія» (К., 1997), «Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.)» (К., 1999), «Українська революція. Історичний нарис» (К. 1999). «Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника» (К., 2002), «Георгій П’ятаков: миттєвості неспокійної долі»
(К., 2004), «Володимир Винниченко (На перехресті соціальних і національних прагнень)» (К., 2005), «Три Голгофи (Політична доля Володимира Винниченка)»
(К., 2005). «У пошуках соціальної та національної гармонії (Ескізи до історії українського комунізму)» (К., 2006), «Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби» (К., 2007), «Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки. У 4-х томах. — Рік 1917 — Рік 1920» (Харків — Київ. 2008—2010). Ми попросили автора 20 монографій, більше 600 публікацій розповісти про «конституційні» шукання під час гетьманського правління 1918 р.
— Валерію Федоровичу, у бурхливі революційні 1917—1920 роки українська політична еліта досить активно намагалася створити Основний Закон для Української держави. Як відомо, 29 квітня 1918 року Українська Центральна Рада ухвалила Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР). Але того ж дня стався переворот. До влади прийшов генерал Павло Скоропадський. Він відкинув попередні напрацювання творців Конституції?
— Сучасні дослідники по-різному оцінюють період правління Павла Скоропадського. Одні вважають його «бюрократично-військовою диктатурою». Інші застерігають, що, прийшовши до влади, гетьман отримав диктаторські повноваження, але вони значною мірою були обмежені присутністю окупаційних військ. Дехто визначає гетьманську державу як «український різновид маріократії». Останній термін, мабуть, має на меті, не міняючи нічого по суті, хоч трішки завуалювати наукоподібним словотворенням визначення, яке дуже істотно зачіпає національне самолюбство — «маріонетковий режим». Останньому справді були не до вподоби ідеї парламентаризму, демократії. Тому досвід попередників його не влаштовував. Гетьманські орієнтири стали справжньою альтернативою планам соціальних і національних перетворень, якими буквально марили соціалістичні сили мало не всієї тогочасної Європи.
— Яким же бачив державу проголошений гетьман?
— Скоропадський доручив написати законопроекти новоутвореного державного організму члену Української народної громади правнику Олександру Палтову. Останній підготував проект відозви, яка після кількох редакційних правок була підписана гетьманом. Цей документ отримав назву «Грамота до всього українського народу» і був оголошений 29 квітня 1918 року. Цією Грамотою Скоропадський тимчасово перебирав у свої руки повноваження керівника держави, проголошуючи себе «Гетьманом всієї України». Безпосереднє ж управління новим державним утворенням покладалося на Раду Міністрів. Центральна Рада та всі земельні комітети розпускалися, а міністри УНР, їхні товариші (заступники) звільнялися зі своїх посад.
— Відомо, що, крім Грамоти, Палтов підготував також проекти основних законів Української Держави, які одержали загальну назву «Закони про тимчасовий державний устрій України».
— Сповідуючи монархічні погляди, які повністю поділяли члени УНГ та Союзу земельних власників, відомий правник за зразок взяв «Проект Основного закону Російської імперії (1905 р.)» Скоропадський про це дізнався лише через деякий час, хоча для його сучасників походження, ідеї документа, сутність проведеної «операції» не були секретом. Палтов пропонував проголосити Українську Державу спадковою конституційною монархією на чолі з королем. Другий розділ проекту «Державний лад і голова держави» він запозичив з аналога 1905 р. практично без змін. Однак Павло Скоропадський не у всьому підтримав запропонований варіант. Зокрема, він не дав згоди на проголошення України монархією, запропонувавши у відповідності до національної традиції назвати керівника держави гетьманом. Не побажав він іменуватися й президентом, що загалом логічно, адже не відповідало сутності функцій глави держави, що на той час цілком окреслилися. Скоропадський вніс до проекту ще один істотний момент, який стосувався періоду правління. Влада гетьмана проголошувалася тимчасовою — до скликання Українського сейму (парламенту), який мав вирішити подальшу долю України.
Врешті цей закон отримав назву «Про Гетьманську владу». Згідно з його положеннями, Скоропадський отримав необмежені права. Він зосереджував у своїх руках не тільки виконавчу, але й законодавчу та судову владу, мав фактично диктаторські повноваження.
— Які були інші головні закони?
— Другий закон носив назву «Про віру». Він визначав православ’я державною релігією в Україні. Представники інших конфесій мали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами. Третій закон «Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян» передбачав, що громадяни були зобов’язані захищати свій рідний край. У новій державі всі мали платити встановлені законом податки та відбувати передбачені законодавством повинності. Громадяни могли вільно продавати та купувати майно, вибирати помешкання й вільно виїжджати за кордон. Будь-чия власність оголошувалася непорушною. Примусове вивласнення майна закон допускав тільки за відповідну плату. Кожний громадянин мав право утворювати громади і спілки, вільно висловлювати усно й письмово свої думки. Четвертий з оголошених документів — «Про закони» визначав порядок прийняття вищих державницьких актів Української Держави. Їх мало готувати кожне міністерство і після обговорення в Раді Міністрів подавати на затвердження гетьманові. П’ятим був закон «Про Раду Міністрів і про Міністрів». Згідно з ним уряд визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Отаман (голова) Ради Міністрів та члени кабінету були підзвітні гетьманові за загальний хід державного управління. Кожний з них відповідав за свій напрям роботи. Наступний акт — «Про Фінансову Раду» визнавав останню найвищою державною установою з питань фінансової політики та кредиту. Членів Ради призначав гетьман, але в обов’язковому порядку до неї входили отаман (голова) Ради Міністрів, міністр фінансів та державний контролер. Останнім був закон «Про Генеральний Суд». Генеральний суд мав стати вищим захисником закону та Вищим судом України.
Ці сім законів стали правовою основою функціонування Української Держави.
Гетьман та його уряд обіцяли захищати інтереси всіх соціальних верств населення України, забезпечити рівномірну участь усіх суспільних класів у державотворчому процесі. Однак це завдання було апріорі нездійсненим.
Інтерв’ю провів Сергій ПАВЛЕНКО.
