ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Сергій Цеков — депутат Верховної Ради України І-го скликання 1990—1994 рр.  Був головою Верховної Ради Криму, Російської громади, співголовою Всекримського суспільно-політичного руху «Русское единство», заступником голови всеукраїнської партії «Російський блок», першим заступником голови Кримської республіканської організації Партії регіонів, чотири рази — депутатом кримського парламенту. Нині — голова постійної комісії Верховної Ради Криму з культури, у справах молоді і спорту, заступник голови Всеукраїнської координаційної ради організацій російських співвітчизників.

Сергій Куніцин — депутат Верховної Ради України 1-го скликання 1990—1994 рр., член Комісії з питань діяльності рад народних депутатів, розвитку місцевого самоврядування. На початку 1990-х очолював партію «На підтримку Республіки Крим». Двічі був головою Ради міністрів АРК. У 2006—2010 рр. — голова Севастопольської міськдержадміністрації. У 2010-му Президент Віктор Янукович призначив Сергія Куніцина своїм постійним представником у АР Крим. Депутат Верховної Ради автономії (обраний по одномандатному мажоритарному округу від партії «Союз»).

Ми поцікавилися у двох із найпопулярніших у Криму політиків, які вершили долю держави двадцять років тому, що вони думають тепер про незалежність.

Сергій Цеков:

— 24 серпня 1991 року я на позачерговій сесії Верховної Ради за «Акт проголошення незалежності України» не голосував. Ця дія для мене була дуже сумна, я розумів, що руйнується моя країна, моя Батьківщина — Радянський Союз. Я з цим не погоджувався. Я розумів, що не маю права голосувати за це рішення — просто забрав картку, вийшов із залу. Голосування проходило без моєї участі.

Сергій Куніцин:

— У двадцять дев’ять років — входив у трійку наймолодших парламентаріїв — я став народним депутатом України. Рішення проголосувати за державну незалежність України за двадцять років не брав під сумнів. Сьогодні багато хто вже забув історію. Верховна Рада УРСР Декларацію про державний суверенітет України прийняла 16 липня 1990 року. Росія про свій суверенітет заявила на місяць раніше — 12 червня на Першому з’їзді народних депутатів РРФСР. Хто від кого втікав, варто було б розібратися тим, хто сьогодні розмірковує на політичні теми. Треба пам’ятати, що «розлученню» радянських республік дуже сприяла тогочасна економічна ситуація: у Красноперекопську, Керчі, Севастополі — по всьому Криму і в Україні — зупинялися заводи й фабрики, прилавки в магазинах порожні, бензин за талонами — каністра на місяць на машину... Деякі торговельні працівники в Красноперекопську дотепер пам’ятають, як я в ті роки «витрушував» з баз, «з-під прилавка» товари, змушуючи продавати їх через магазин, а не «з-під поли».

Сергій Куніцин:

— Кримчанам варто було віддати належне Миколі Васильовичу Багрову, котрий у той непростий час прийняв рішення і провів референдум з відновлення автономії. Домігся того, що Крим став суб’єктом союзного договору. Без перебільшення: Багров попередив і відвернув громадянську війну в Криму.

Сергій Цеков:

— Я однозначний прихильник автономії. Така формула побудови влади, як у Криму, застосовна для всієї України. В ній — майбутнє єдиної України. Треба йти до місцевого самоврядування не на словах, а на ділі. Формування вертикалі влади, я вважаю, — шлях у нікуди. Я зустрічаюся з багатьма народними депутатами, з керівниками регіонів. Вони заздрять кримчанам у тому, як у нас формується виконавча влада: її призначає Верховна Рада автономії.

На жаль, автономія сьогодні не наповнена реальним змістом.

За двадцять років я жодного разу не жалкував за тим, що не голосував за Акт незалежності. Мало того, я був, мабуть, єдиний депутат Верховної Ради, який перед референдумом про незалежність 1991 року закликав голосувати проти. Я вважав, що незалежність України будуватиметься на тотальному насильстві стосовно росіян і російськокультурних громадян України.

У 1990-му я голосував проти Декларації про державний суверенітет України.

Свого часу Леонід Кравчук робив заяви про те, що росіяни в Україні житимуть краще, ніж у Росії. Я хочу запитати: «Як сьогодні живеться росіянам, російськокультурным і Україні загалом?».

На жаль, незалежність виявилася благом не для простих людей, не для народу. Тому я вважаю, що в той момент я вчинив правильно, по-державному. Можу сказати, що позиція моя і тоді, і тепер більше проукраїнська, ніж у тих націоналістів, які називають мене антидержавною або антиукраїнською людиною.

Сергій Куніцин:

— За чим я жалкую? За тим, що ми так бездарно розійшлися, політично «розлучилися». Можна було підписати відповідний договір, могла бути конфедерація. До моменту розпаду Союзу в Україні лише 4 відсотки підприємств працювали за закінченим виробничим циклом. Решта — на інтеграційних зв’язках.

Тепер нас закликають знову інтегруватися. Хто — в Європу, а хто — в Росію з Білоруссю і Казахстаном. До слова, багато з тих, хто виступає за перший шлях, у серпні 91-го кудись раптом зникли. Я приїхав у Київ — демократів немає! Після 21 серпня повернулися й до Леоніда Макаровичу Кравчука: чому злякався, незалежність не захищав?

Сергій Цеков:

— За двадцять років Україна, вважаю, домоглася одного успіху — світове співтовариство визнало її незалежність.

Успіхів ні у внутрішній політиці, ні в зовнішній, ні в економіці, ні в соціальній сфері, ні в етнічних взаєминах немає. Протистояння між Сходом і Заходом України, між українокультурними і російськокультурними громадянами.

Україна могла б бути успішною, якби суспільство базувалося на успіхові середнього класу. Поки що базується на успіху олігархів. Народ не бачить мотивації, чому йому треба старанно працювати.

Сергій Куніцин:

— За чим іще жалкую? За тим, що чемпіонат Європи з футболу не в Криму. Якби я на той час працював прем’єром Криму, то, повірте, кістьми ліг би, але домігся, щоб у Сімферополі й Севастополі проводили «Євро двадцять дванадцять». І ми мільярди одержали б із бюджету, побудували б стадіони, дороги, готелі. За всієї поваги до тих міст, які приймають чемпіонат, — як у них після змагань використовуватимуть готельні комплекси? У Криму таку інфра-

структуру інтенсивно й ефективно можна використовувати десятиліттями. Крим навіть заявки не робив.

Хотілося б вірити, що 21-шу річницю своєї незалежності Україна теж відзначить гідно. І приємно здивує всіх гостей.

 

Севастополь—Сімферополь—Ялта—Феодосія—Керч.

Фото Олега СЛЮСАРЕНКА, Андрія НЕСТЕРЕНКА та автора.

Два десятиліття у «високих» кабінетах і на мітингах чиновники й політики створюють дедалі нові ілюстрації до байки «Лебідь, Щука і Рак», вирішуючи, як і що зробити в Криму і з Кримом. Живучі на 26 тисячах квадратних кілометрів суходолу майже два з половиною мільйони кримських татар, українців, росіян і представників ще понад сотні національностей і народностей давно консолідувалися. У тому числі й чекаючи води для питва, побутових потреб і поливу городів (на знімку). На півострові, з усіх боків оточеному вологою (сухопутного адміністративного та географічного кордону по Перекопському перешийку — менш як 10 кілометрів за загальної його протяжності більш як 2500 тисяч), прісна вода, мабуть, дефіцитніша за громадянську злагоду в суспільстві. Чим не приклад і підказка політикам і чиновникам?