— Позбутися свого земельного паю людина може навіть мимоволі, — каже пенсіонерка з села Літинка Літинського району на Вінниччині пані Ольга Іванівна (на знімку). — Чому? А дуже просто. Якщо наш пай посередині поля, а ті, хто має поруч наділи, продадуть їх, то я теж змушена буду зробити те саме. Інакше залишуся, як на острові. Ніяк буде доступитися до своєї землі. Майже всі паї жителі села передали в оренду одному з київських магнатів, не називатиму його прізвище. Землю обробляють єдиним масивом. Як платять? За минулий рік дали 620 кілограмів зерна. Це за три гектари паю. Хіба це плата?
Ольга Іванівна має в господарстві три дійні корови. Доглядати їх допомагає старенька мама. Батько помер. Син підставляє плече. Жінка каже, зерно потрібне для приготування кормів. Змушена його купувати. Торік у господарстві придбала три тонни зерна. Перед новим роком заплатила приблизно по 1,6 тисячі гривень за тонну.
— Бачите, як воно виходить, — каже жінка, — маю землю, а зерно купую. Ми б відокремилися зі своїм клаптиком, але ж як ти це зробиш? Кругом земля в оренді, а твоя буде, як більмо на оці. Тому змушені робити, як усі. До того ж трактора нема. А без нього три гектари сапкою не обробиш.
У селі більшість людей проти того, щоб продавати землю. Навіть літні люди не погоджуються на таке. Кажуть, передадуть свої паї дітям, внукам. А ось самотні готові хоч зараз розпрощатися з наділом. Мовляв, ми вже старі, нащо воно нам? Заплатять, то хоч на смерть буде, та й може, ще встигнемо щось купити, підлікуватися трохи...
— Без землі в селі людина, як без рук, — каже Ольга Іванівна. — Навіть уявити страшно, як це можна залишитися без своєї земельки. Людина і земля — це одне ціле. Продадуть її — продадуть і нас. Доведеться тоді, як писав Шевченко, йти на панщину пшеницю жати. Правда, не дуже то й підеш. Бо тепер таку техніку приганяють, що два-три механізатори доглядають все поле в селі. Більшість без роботи сидять.
— За що живуть? — перепитує співрозмовниця. — Як ми. Переважно за гроші від проданого молока. У нас село невелике. Але на кожній вулиці своя череда. Шість гуртів худоби маємо. У кожному не менше тридцяти голів. Молоко купує Літинський молокозавод. Нині платять по дві гривні за літр. Хто має можливість, сам продає. До Вінниці їхати 50 кілометрів. Я раз в тиждень везу на продаж, крім молока, сир, сметану, масло. Майже все розпродую. Якби продавала на молокозавод, за ті гроші три корівки не змогли б утримувати...
