З-поміж країн, які постали на пострадянському просторі, Україна є зразком невизначеності — як щодо загальної трансформаційної стратегії, так і стосовно конкретних форм територіальної організації. На кожному з етапів, пов’язаних із зміною владних прерогатив, особливо у контексті передвиборних дискусій, у політичному просторі зринають більш або менш радикальні ідеї щодо зміни форм державного устрою й коригування адміністративно-територіального поділу, і концепт федералізму при цьому фігурує або у вигляді панацеї, або в обличчі неймовірної загрози. Інтернет реагує на все це бурхливим розмаїттям точок зору і практичних рекомендацій, аж до найфантастичніших. «Федералістський ажіотаж», однак, зникає так само раптово, як і з’являється — до чергового сплеску передвиборної риторики. Відкладаються на невизначений час і більш помірковані проекти територіального реформування, хоч про їх невідкладність не говорив тільки лінивий.
Тож чи є потреба сьогодні всерйоз говорити про федералізм як теорію і практику, яка може на певному етапі дістати застосування в Україні? Переконаний: дискутувати на цю дражливу тему треба, але без зайвого ажіотажу й у контексті тих адміністративно-територіальних реформ, які, хочемо ми цього чи ні, все ж доведеться проводити. Те, що з подачі колишнього Президента федералізм характеризувався як безумовне зло, рівнозначне сепаратизмові, й навіть як «ракова пухлина», не пішло на користь глибокому осмисленню цього складного суспільного феномену. Мало користі було й від заяв ряду політиків щодо незаперечної доцільності перетворення нашої держави на федеративну. Можна сказати й більше: представлення ідеї федералізму як «мрії кращих» культивувало спрощений підхід до проблеми, яку обов’язково слід розглядати в усій її складності, в контексті переплетення геополітичних, етнополітичних, мовно-культурних чинників, з урахуванням загальнонаціональних та регіональних інтересів, фінансових можливостей. Інакше ризикуємо дістати чергову «мильну бульбашку», яка при першому ж зіткненні з реальністю безслідно зникне.
Питання про форму державного устрою для кожної країни настільки ж важливе, наскільки й непросте. Очевидні переваги щодо децентралізації систем управління та врахування інтересів регіонів, які ми маємо можливість спостерігати в розвинутих федераціях, є результатом тривалого еволюційного розвитку, причому тривкість федерацій забезпечувалася, як правило, на шляхах об’єднавчих (а не роз’єднувальних) процесів. Водночас світовий досвід переконує, що оскільки федералізм передбачає кілька центрів сили і рівнів влади, він тією чи іншою мірою стимулює відцентрові тенденції, створює нові вісі конфліктності. Сумний досвід Югославії може бути показовим прикладом того, до яких трагедій здатні призводити спровоковані «недорозвинутим» федералізмом «війни ідентичностей».
Отже, немає ніяких підстав бачити у федерації, тим більше в непростих українських умовах, незаперечний позитив, здатний автоматично забезпечувати гарантії плюралізму й демократії, скорочувати відстані від центру до місць. Можна навіть із великою дозою вірогідності припустити, що в разі виведення проблеми федералізму на рівень політичних дискусій маховик «принципових незгод» дістане новий прискорювальний імпульс, а сама ідея перетвориться у черговий раз на інструмент зведення політичних рахунків. Політизація «федералістського» дискурсу в розбурханому, політизованому соціумі вкрай небажана. Але оскільки в науковому полі проблема форми державного устрою вже присутня, необачно було б просто відмахнутися від її спокійного, у всеозброєнні фактів, обговорення. А всебічність у дослідженні світового й вітчизняного досвіду можна забезпечити лише у формі фінансованих державою солідних наукових проектів. Що ж до темпів практичної реалізації відповідних напрацювань, то вони визначатимуться вимогами часу, потребами доцільності, фінансовими можливостями і ще багатьма чинниками, про які сьогодні ми можемо мати лише приблизне уявлення.
Поки що можна сказати одне: реалії глобалізації змушують по-новому подивитися і на переваги, створювані вільною циркуляцією через кордони капіталів, товарів, ідей, і на нові ризики й загрози, які випливають із «зіткнення локальностей» та розмивання поняття суверенітету. Увесь світ зайнятий сьогодні переосмисленням співвідношень «глобальне — локальне», «частина — ціле», «центр — регіон» та їм подібних. Міцніє усвідомлення того, що регіони в сучасному світі відрізняються не стільки за критеріями розвинутості чи відсталості, скільки за включеністю у глобальні потоки та інформаційні мережі. Перерозподіл внутрішніх «центрів впливу» може серйозно ускладнювати систему «горизонтальних» зв’язків і створювати нові вогнища напруженості. В Україні з її виразно поляризованими регіональними інтересами й нестабільними локальними ідентичностями ці загрози можуть проявитися особливо рельєфно.
Стикаючись мало не щодня із виразною поляризацією політичних настроїв і ціннісних орієнтацій, ми не завжди чітко усвідомлюємо їхнє об’єктивне підґрунтя. За історичними мірками Україна являє собою зразок молодої держави, кожен із сегментів якої пройшов тривалу еволюцію у політичному, економічному, культурному просторі надто відмінних державних організмів. Різноспрямовані впливи сформували пістряві ментально-культурні матриці, зумовили складне переплетення настроїв, уподобань, зразків поведінки. Ситуацію ускладнюють фактори поліетнічності, поліконфесійності, гостро дискусійні проблеми мововжитку. Інколи здається, що Галичина і Крим розташовані на різних полюсах. А отже, одвічна проблема узгодження інтересів переростає у брак порозуміння. І багатьом здається, що складний вузол проблем не піддається розв’язанню, що його краще розрубати, щоб потім склеїти. Перше, що в такому разі спадає на думку, — федерація.
Доцільно нагадати, що проблема унітарності/федеративності постала з перших днів української незалежності, причому мала рівною мірою як «східні», так і «західні» витоки. Проекти федералізації час від часу потрапляли навіть у конституційні розробки — приміром, проект Конституції України 1993 р. базувався на ідеї земельного поділу й територіального представництва у Верховній Раді у вигляді Ради територій. Активними провідниками ідеї федералізму були такі різні люди, як В. Гриньов та В. Чорновіл (останній, щоправда, невдовзі від цієї ідеї відмовився). У заявах політиків, у друкованих та електронних ЗМІ час від часу з’являються аргументи «за» і «проти» федерації, вони ж фігурують у наукових і «навколонаукових» статтях, розділах монографічних праць тощо. Проте з вітчизняної літератури досить важко скласти адекватне уявлення ані про те, в якому вигляді постає проблема федерацій у світовому науковому дискурсі, ані про теоретичну можливість і практичну доцільність застосування цієї ідеї в українських умовах. Дещо краще справа з відображенням ідеї федералізму у вітчизняній суспільній думці. Але й тут наголос здебільшого робиться не на проблемах внутрішнього територіального облаштування, а на застосовуваних у різні часи інструментах руйнування імперій та імперських систем мислення.
На моє глибоке переконання, саме тепер, в умовах вироблення нових стратегічних орієнтирів України та коригування засад її зовнішньої та внутрішньої, у тому числі регіональної, політики, варто розпочати в суспільстві серйозну розмову про рівні влади, їхнє співвідношення та взаємодію, про механізми оптимізації параметрів територіального устрою. Адже очевидно, що успадкована від СРСР внутрішня організація держави увійшла в глибоку суперечність із викликами часу й реаліями суспільного буття. Українським елітам поки що не вдається запропонувати соціуму базований на консолідаційній ідеї алгоритм розв’язання економічних, соціальних, політичних, мовних та інших проблем. Не розв’язане й значно простіше завдання: навчити громадян спокійно, без істерик дискутувати на теми державності, суверенітету, федералізму, децентралізації. А без таких дискусій неможливо створити в суспільстві атмосферу діалогічної взаємодії, в якій питання форми державного устрою обговорюватиметься на паритетній основі, без тиску, примусу й взаємних звинувачень.
Звиклі до перипетій гострої політичної боротьби «на знищення», ми далеко не завжди усвідомлюємо, що відкритий обмін думками — найкоротший шлях до оптимізації владних відносин і створення комфортних умов для самореалізації людського потенціалу. Варто замислитися над тим, чому в темпах розвитку завжди вигравали ті країни, які будували державу не на засиллі бюрократії, а на суспільному договорі різних суспільних верств і політичних сил. І саме федералізм як політичний принцип найчастіше створював прийнятну основу спочатку для діалогічної, а потім і для управлінської взаємодії. Тому що в самій своїй основі він — не тільки ефективний інструмент територіальної організації, але й своєрідний «антиконфліктний» механізм.
Федералізм як принцип виразно протистоїть ідеям бюрократичної централізації. Притаманний йому розподіл влади між двома рівнями з розмежуванням відповідних компетенцій здатний бути реальним важелем «детінізації» політики, виведення назовні, у відкритий діалогічний простір потенційно конфліктних проблем. Порівняно з унітаризмом федералізм характеризується значно більшою адаптативністю, здатністю оперативно реагувати на виклики й загрози, в тому числі створювані політизованою етнічністю. Зрештою федералістські практики демонструють неабиякі можливості в мінімізації суперечностей, створюваних складною взаємодією доцентрових і відцентрових тенденцій. У сегментованих, поляризованих соціумах федералізм доволі часто виступає в ролі «рятівного кола» за умов виникнення гостроконфліктних ситуацій.
Не хочу, щоб сказане одразу ж транспонувалося на українську ситуацію і сприймалося як заклик до впровадження федеративної форми державного устрою «тут і тепер». Україна поки що не готова не тільки до кардинальної (і, до речі, зовсім не дешевої) ломки форми державного устрою, але й до неупередженого сприйняття аргументів «за» і «проти» відходу від закріпленого Конституцією унітаризму. Але розбіжності в регіональному світосприйнятті (які відбивають і латентний конфлікт інтересів) у нас настільки великі, що будь-яка стресова ситуація може спровокувати нові «лінії розламу». То чи не краще «підстрахуватися» від несподіванок не гучними дебатами, а серйозним, здійсненим на високому науковому рівні, осмисленням відповідного світового досвіду федералізації на фоні аналізу специфічних українських умов, традицій, ментальностей. У відповідному міждисциплінарному науковому проекті можна було б сконцентрувати зусилля правників, філософів, істориків, соціологів, культурологів, управлінців — насамперед для того, щоб почути голоси і традиціоналістів-скептиків, і новаторів-раціоналістів. І водночас уважно вивчити суспільні настрої щодо напрямів і меж реформування системи управління і територіального устрою з тим, щоб не повторити помилок, які зумовили провал непідготовленої, «авральної» адміністративно-територіальної реформи 2005 року.
Немає ніяких підстав робити з федерації страшилку на зразок тієї, яка ще нещодавно посилено запускалася у політичний обіг. Адже у федераціях сьогодні живуть понад 2 млрд. людей на п’яти континентах, і серед найрозвинутіших в економічному відношенні держав світу три — США, Канада й Німеччина — є класичними федеративними утвореннями. У напрямі «конфедеративно-федеративного континууму» еволюціонує Європейський Союз. Фахівці розглядають федерації як стійкі й життєздатні форми державного устрою, які забезпечують органічне сполучення єдності та децентралізації і відповідають тим викликам, перед лицем яких опинилося людство на постіндустріальному етапі розвитку. Що ж до федералізму як теоретичної основи федеративного устрою, то в сучасному світі він став своєрідною філософією життя на договірних принципах, загальновизнаним способом розв’язання конфліктних ситуацій, надійною базою захисту групових і індивідуальних прав.
Власне, і саме поняття «федералізм» походить від латинського foedus, що означає «згода». Серед його витоків — постулати католицької теології з основоположним принципом субсидіарності, а також перенесені переселенцями на північноамериканський ґрунт норми європейського протестантизму. В основу федеральних вчень були покладені принципи добровільної угоди (договору, ковенанту), базованої на довірі, партнерстві, взаємних зобов’язаннях. Негласно в такі угоди закладалися норми захисту меншості від диктату більшості й такої реалізації групових інтересів, яка не завдає шкоди інтересам інших груп. Популярність федералізму як ідеології в умовах становлення націй-держав значною мірою визначалася тим, що на його основі вдавалося більш-менш безболісно мінімізувати національні тертя і розв’язувати територіальні проблеми на базі наближення органів управління до місць.
У процесі практичного втілення ідеї федералізму зазнавали значних трансформацій, і сьогодні важко знайти бодай дві федерації з аналогічним політичним устроєм. Навіть питання про те, чи є та чи інша держава федеративною, є предметом дискусій. Єдиний загальновизнаний принцип, придатний для кваліфікації держави як федерації, це наявність внутрішньої автономії її частин. Але ж наявність автономій допускається і в унітарних державах.
Типи сучасних федеративних об’єднань надзвичайно різноманітні. Розрізняють дуальний і корпоративний федералізм, договірні й конституційні федерації. Можна сперечатися відносно того, чи забезпечує федерація вищий рівень демократизму, ніж унітарна держава. Все залежить від умов, місцевих традицій. Кожна держава вибудовує федерацію за своїми лекалами, обираючи або принцип домінування вертикальних зв’язків із чіткою субординацією владних структур, або модель максимального розведення повноважень між центром і регіонами. Єдине, що відрізняє федеративні держави від унітарних, — обов’язкова наявність двох рівнів управління і правовий характер суспільної взаємодії. Договір може триматися тільки на чіткому дотриманні норм права, а тому федерації, як правило, забезпечують чітке правове регулювання владних прерогатив і механізмів дії місцевого самоврядування.
Загалом же загальною тенденцією сучасних політичних процесів є розмивання чітких меж між федералізмом та унітаризмом. Так сталося, що в умовах глобалізації й домінування інформаційних мереж класичні унітарні держави можуть існувати хіба що в теорії. Приклад унітарної України з автономним Кримом — далеко не єдиний виняток. На всіх континентах іде напружений пошук максимально наближених до громад форм управління, і дотримання класичних канонів розрізнення по лінії «унітарність — федералізм — конфедералізм» зовсім не є обов’язковим. Фахівці охоче пишуть про «хамелеоноподібність» концепту регіону, акцентуючи увагу саме на змішаних «локально-централізованих» системах. У політичному тезаурусі з’явилося поняття «регіональна держава», яка характеризується як проміжний між федералізмом і унітаризмом тип державного устрою.
У найпоширеніших типологіях унітаризму поряд з класичними унітарними державами фігурують регіоналізовані унітарні держави та унітарні держави з переданням певних повноважень. Зразком регіоналізованої унітарної держави може бути Італія. За своєю регіональною строкатістю й непростим історичним досвідом вона співставна з Україною. «Проблема Півдня» тут довго лишалася болючою, і компромісний вихід було знайдено саме у руслі дискусій на теми федералізму. Кількість областей лишилася незмінною, але деякі з них дістали спеціальний статус. Італійська автономія вже не є суто адміністративною, хоч порогу федерації вона й не досягла. Саме до сучасної Італії вперше було застосовано кваліфікацію регіональної держави, відмітною рисою якої є поєднання принципів автономії й широкої адміністративної децентралізації.
Власним шляхом, але також у напрямі децентралізації, рухається і Франція, яку класифікують як унітарну державу із переданням певних повноважень. Починаючи з 1982 р. там послідовно проводяться в життя принципи вільного самоврядування місцевих колективів із передачею їм права на розв’язання питань, які становили раніше компетенцію держави. Зрештою, у країні склалася своєрідна модель співіснування двох систем управління регіонами, одна з яких базується на началах децентралізації «периферійної влади», а друга — на принципах деконцентрації («функціонального регіоналізму»). Це означає, що органи самоврядування діють не лише на низовому, але й на регіональному рівні, а функції префектів обмежені наглядом за дотриманням законів та керівництвом системою правоохорони.
Отже, справа не в термінах чи дефініціях, а в тому, наскільки успішним є пошук найбільш придатної у даних конкретних умовах, максимально наближеної до потреб громадян, форми державного управління. Успіх такого пошуку може забезпечити лише максимальна відкритість на рівні дискусій і ґрунтовне наукове забезпечення. Ані тим, ані іншим Україна сьогодні похвалитися не може. А це означає, що нам не уникнути тривалої в часі підготовчої роботи, якщо відчуваємо потребу бодай щось змінити у взаємовідносинах центру й регіонів і вийти на рівень осмислення тих викликів і ризиків, які зумовлені неймовірною напругою геополітичних і внутріполітичних реалій XXІ століття.
Всебічне врахування історичного досвіду як світового, так і вітчизняного слід розглядати як обов’язкову умову включення проблем територіальної організації у політичний і науковий дискурси. Суспільна думка України в різні часи пропонувала декілька власних моделей самовизначення на базі федералістських ідей, і деякі з них відчутно випереджали свій час. Нація, яку вважали «неісторичною», уже на етапі свого становлення започаткувала еволюційний процес, який від парадигм козацького автономізму переходив до проектів слов’янської федерації з центром у Києві, а дещо пізніше — до ідеї перетворення України на федерацію вільних громад, автономних земств і країв. У баченні С. Подолинського та М. Драгоманова федералізм був не лише засобом вирішення проблеми децентралізації двох імперій — Російської та Австро-Угорської, але й інструментом гарантування політичних свобод. Саме Драгоманову вдалося створити найбільш вдалу, за визначенням М. Вебера, модель поєднання ідей федералізму й місцевого самоврядування, не кажучи вже про висунення ним же ідеї двопалатного парламенту. А заслугу М. Грушевського слід бачити не тільки у створенні реального «національного проекту» на засадах національно-територіальної автономії, але й в уведенні ідеї українського федералізму у широкий, чорноморсько-балтійський, а потім і світовий контекст.
Інша річ, що українським політикам на початку XX століття не вдалося реалізувати ані автономістську, ані державницьку ідею, а федеративна утопія була вправно використана більшовиками як засіб замирення регіонів, що їх в імперській парадигмі прийнято було вважати «національними окраїнами». Не вдаючись тут до аналізу сутності й мімікрії радянського різновиду федералізму, зазначу, що навіть у такому декоративному вигляді федералістська ідея стала засобом «зшивання» уже відокремлених частин колишньої імперії. Навряд чи СРСР проіснував би близько семи десятиріч, якби риторика на теми самовизначення націй не підкріплювалася б час від часу й реальними кроками, які розширювали простір національних цінностей і забезпечували бодай обмежений економічний суверенітет республік.
Історичний зріз проблем федералізму як теорії і суспільної практики в Україні вже достатньою мірою прояснений, не в останню чергу завдяки їх уведенню у більш широкий контекст регіональної аналітики й дослідження еволюції адміністративно-територіального устрою. Вітчизняна історична регіоналістика не лише успішно здійснює ретроспективне бачення умов формування регіональної специфічності на різних історичних етапах, але й виходить на рівень теоретико-методологічного осмислення регіоналізму й регіоналізації як процесів і як дослідницьких об’єктів. Федералізм при цьому розглядається як інституціоналізований і уведений у конституційне поле регіоналізм. Лишається зробити наступний крок — критично осмислити наявний досвід вітчизняного унітаризму і можливостей, нехай і в досить віддаленій перспективі, переходу до іншої моделі центр-периферійних відносин. Не йдеться, зрозуміло, про перенесення на український ґрунт чужих зразків територіальної організації, так само як і про будь-які преференції саме для федералістських підходів. Мова може йти лише про об’єктивну, неупереджену аналітику і про найширший спектр базованого на історичному досвіді прогнозного моделювання.
Насамперед належить чітко визначитися із тим, яку модель територіальної організації ми хочемо мати — базовану на сильній вертикалі виконавчої влади чи на пріоритеті місцевого самоврядування як суб’єкта влади на певній території. Здавалося б, вибір, принаймні в теорії, на користь другої моделі уже зроблено. Але в українських умовах десятками законів і постанов поки що не вдається забезпечити дійовий вплив системи місцевого самоврядування на процеси суспільної самоорганізації, і справа тут далеко не лише в її недостатньому фінансовому забезпеченні. Можливо, слід шукати проміжні форми, нетрадиційні підходи в організації центр-периферійних та владно-самоуправлінських відносин. Нові акценти у дослідженні проблем регіоналізації й федералізму можуть допомогти, зокрема, знайти вихід із тих концептуальних пасток, у які потрапили розраховані на масовий попит варіанти теорій суверенітету завдяки їх перетворенню в розмінну монету у протистоянні різних політичних сил.
Очевидно, що шукати вирішення проблем оптимізації територіальної структури варто в комплексі, реформуючи одночасно і відносини по лінії гілок влади, і систему місцевого самоврядування, і параметри адміністративного устрою. Це надзвичайно складне завдання, і йти до його розв’язання треба поетапно, створюючи наукові центри, агентства регіонального розвитку, підтримуючи територіальні осередки громадянського суспільства. Необхідно насамперед продумати систему змін, які потребуватимуть реагування на законодавчому рівні, і сконцентрувати зусилля депутатського корпусу на підготовці відповідних законопроектів. Можлива реалізація пілотних проектів на окремих територіях, приміром, у Криму, де на рівні автономії легше створювати відповідні структури й контролювати їх роботу. Важливо лише, щоб на всіх рівнях у цій підготовчій роботі брала активну участь громадськість. Інакше на вирішальному етапі не вдасться уникнути помилок, аналогічних тим, які звели нанівець чималі зусилля у 2005 році.
Академічна наука України вже продемонструвала свій неабиякий інтелектуальний потенціал, зокрема, двічі здійснивши ґрунтовний аналіз стану та визначальних тенденцій економічного, політичного, соціального, політико-правового та гуманітарного розвитку країни у світлі загроз і ризиків, пов’язаних із кризовими процесами в сучасному світі. Однак інерція надмірної обережності й минулих заборон по суті вивела поза межі наукового дискурсу проблеми оптимізації відносин по лінії «влада-соціум» у контексті територіального устрою. Між тим модернізація української філософії державотворення немислима не тільки без вироблення чіткої стратегії щодо напрямів та ієрархії назрілих реформ, але й без наполегливого формування культури консенсусу щодо різних, у тому числі й територіальних, форм демократії. Вільні дискусії відносно меж свободи у виборі інституційних форм можуть бути найкращим індикатором демократичної зрілості соціуму.
У світлі помітної переорієнтації світової науки на дослідження нетипових, «проміжних» форм федералізму маємо подбати і про посилення вітчизняного наукового потенціалу, насамперед в руслі організації міждисциплінарної взаємодії. Щоб на всіх управлінських рівнях діяв принцип верховенства права, необхідно як мінімум чітко окреслити предметне поле адміністративно-правової науки і створити умови для її плідного розвитку. А в другу чергу подбати про те, щоб не тільки у максимально відкритих дискусіях, а й на рівні серйозної наукової аналітики, доступної за тиражами широким колам громадськості, забезпечувався плідний обмін думками й рекомендаціями. Це допоможе зробити діалог між владою й суспільством постійним і результативним.
Не варто боятися відкрито обговорювати й питання ціни реформ і відповідних ризиків. Україна надто довго затрималася на стадії вироблення моделей реформування, і з кожним роком її відставання від більш просунутих у цьому плані країн стає помітнішим. Усвідомлення того, що часу «на розкачку» вже не лишилося, існує на всіх рівнях влади. Але до суспільства ця ідея доноситься поки що мляво. Дискусії на тему «чи потрібен Україні федералізм?» теж ведуться немовби у «безповітряному просторі», без поправки на умови й фінансові можливості. А між тим йдеться про кардинальну зміну (чи відмову від неї) усього конституційного устрою, не кажучи вже про принципово нову правову базу в усіх сферах життя суспільства. У тій атмосфері постійних протистоянь, в якій живе країна упродовж усього часу свого незалежного існування, сама постановка такого масштабного завдання більше схожа на утопію.
Прибічники втілення ідеї федералізму на українському ґрунті справедливо наголошують на перевагах, які створює дворівневий поділ повноважень і відповідальності для забезпечення умов саморозвитку регіонів, реалізації прав і свобод громадян, наближення сфери послуг до кожного мешканця. Ймовірно, що в такий спосіб можна досягти істотного зниження рівня міжрегіональної конфліктності. Але навряд чи хтось у країні сьогодні має реальне уявлення про складність переходу на іншу систему державного управління і про ризики, які у процесі цього переходу неминуче виникатимуть. Адже навіть питання про те, який ступінь економічної й політичної самостійності регіону можна вважати оптимальним, ніколи всерйоз не обговорювалося. Яким має бути принцип у визначенні суб’єктів федерації і скільки їх має бути, теж поки що неясно. А скільки така реформа могла б коштувати, навіть уявити собі важко.
Очевидно, що перш ніж робити якісь реальні кроки, проблему доцільності тієї чи іншої форми державного устрою слід детально вивчити й обговорити. Починати, очевидно, варто з аналізу реального досвіду сучасних типових і нетипових федерацій. Адже далеко не скрізь він визнається однозначно позитивним. Відомо, приміром, якої критики зазнає останнім часом російський різновид федерализму, і які кроки убік від нього (зокрема, у вигляді системи федеральних округів) свідчать про не досить високу його ефективність.
Насамкінець зауважу: поки що федерація для нас — фантом, а притягальність фантомів зникає при першій же спробі до них доторкнутися. Але не будемо уподібнюватися сліпцеві, який у визначенні ризиків для себе змушений орієнтуватися на поради поводиря. Прогнозувати й наближати своє майбутнє Україна повинна у всеозброєнні власного бачення конкурентних переваг тієї чи іншої форми державного устрою, як, до речі, й тих ризиків, які зазвичай виникають на шляхах кардинальних політичних реформ.
