Навіть у 70 років Ользі Москаленко доручали розслідувати кримінальні справи

— Ми чули про Ольгу Петрівну Москаленко, — каже молодий слідчий обласної прокуратури. — Про неї дотепер згадують у колективі. Вона для нас, молодих, загадка. Слідство — це школа, яку хочеться швидше закінчити. Це не те місце, де можна затримуватися. Тут не робота — пекло! Слідчий відділ є трампліном для кар’єрного зростання. Це так. Але трамплін, з якого хочеться швидше стрибнути. Як можна відпрацювати слідчим із першого дня роботи в прокуратурі і до виходу на пенсію — не можу такого уявити, для мене це загадка. Повірте, більше нема таких людей. Ольга Петрівна єдина, хто, як кажуть, відважився на такий подвиг. Тому цій жінці треба поставити пам’ятник на подвір’ї прокуратури. Її прізвище варто занести у підручники, за якими навчаються студенти юридичної академії. Це без перебільшення. Кажуть, за весь час роботи у неї не було справ, які повертали на дорозслідування. Якщо це так, то її прізвище треба ще раз вписати в ті самі підручники. Бо нині нема такого слідчого, який би не стикався з проблемою дорозслідування.

— Один раз розслідувану мною справу повернули із суду, — каже Ольга Москаленко. — Тому й пам’ятаю її, бо іншого такого випадку не було. Дотепер згадую про те з усмішкою. Попалася, як то кажуть, немов горобець на полові. 

Тоді Ольга Москаленко розслідувала справу про крадіжки коней у Могилів-Подільському районі. Зібрані факти вивели її на слід у сусідню Молдову. За часів Союзу це була одна з братніх республік.

— Російська мова в той час вважалася мовою, яку знали у всіх республіках, — згадує Ольга Петрівна. — Вивчали її й у  школах Молдови. Коли допитувала підозрюваного, розмовляла російською. Він так само відповідав мені російською. Чоловік був молдаванином за національністю. Незважаючи на це, я розуміла його, він — мене...

Однак саме мова стала причиною повернення справи на повторний розгляд.

— Адвокат підказав підозрюваному, як можна спробувати виплутатися з ситуації, — продовжує Ольга Петрівна. — Але це був, як то кажуть, каліф на годину. Згідно із законом, я повинна була перед початком допиту запитати, чи знає підозрюваний російську. І зафіксувати це в протоколі допиту. Адже він, як я казала, молдаванин за національністю. Я не зробила цього. Він поскаржився, що нічого не зрозумів, про що запитував слідчий, став вимагати перекладача. Звичайно, його вимогу задовольнили. Знайшли перекладача. Повторно провели допит. Але нічого йому це не допомогло. Бо вина чоловіка була доведена конкретними фактами. Суд після повторного розгляду справи визнав його винним і виніс вирок.

— Як мені вдавалося так чітко розслідувати справи? — перепитує Ольга Петрівна. — Просто скрупульозно робила своє діло, і в цьому весь секрет. Скажу ще, що багато думала, аналізувала. Робила це вдень, уночі, у свята. Так мені подобалася робота. Не повірите, але я ще зі школи хотіла саме такої роботи. Ні мама, ні тато не мали жодного стосунку ні до прокуратури, ні до міліції. В мені бажання розслідувати справи, як то кажуть, визрівало змалку. Дуже шкодив у роботі мій характер. Він такий, як у батька — м’який. Мама, навпаки, різка. Вона була росіянка. Батько — українець. Казали, що з таким характером нічого робити у слідстві. Але ж у мене виходило. То, може, навпаки, саме завдяки своєму характеру вдавалося добувати потрібні факти і зізнання?.. Часто допомагала інтуїція.

— Я дуже жаліла людей, може, тому відчувала їх, — продовжує співрозмовниця. — Але ніколи не поступалася справедливістю. Якось так проникала їм у душу, що вони відкривалися мені. Одного разу під час допиту шкода стало підозрюваного. Бачу, він сидить голодний, аж синій. Я йому про своє, а в нього їда на думці. Дістаю з сумочки бутерброд, який приготувала собі на обід, а він, не повірите, аж затремтів, коли взяв шматок хліба.

— Здається, маю сильний психологічний вплив на людей, — продовжує Ольга Петрівна. — Після допитів, бачила, підозрювані змінювалися. Ніколи їх не принижувала. Зате відкривала очі на те, яке горе вони спричинили іншим людям. Бувало, дехто з них після таких розмов готовий був рвати на собі коси за те, що так вчинив.

Жодного разу засуджені після відбуття покарання не намагалися заподіяти слідчому зле. Навпаки, бувало, так раділи зустрічі, ніби бачили перед собою не слідчого, а старого друга. Один чоловік спішив швидше перейти вулицю назустріч слідчому, що ледь під машину не втрапив. «Якщо до людей по-людськи, то більшість із них платить у відповідь такою ж монетою».

Чоловік, який накинувся на дружину спершу з кулаками, а потім поранив ножем, навколішки каявся за те, що зробив. Цей випадок трапився у селі Ярошинка. Жінка працювала черговою на залізниці, обслуговувала полустанок. Благовірний надзвичайно ревнував її. Одного разу не стримався і накоїв біди. Після розмови зі слідчим не переставав повторювати, наскільки нерозумно вчинив. Коли його засудили, прийшла його мати. Дякувала слідчому(?!). Саме так. За що? Казала, за те, що так проникливо Ольга Петрівна поговорила з сином. Той, ніби, став іншою людиною.

— Я навіть, коли у відпустку йшла, просила колег, щоб повідомляли, яка доля моїх справ, — каже колишній слідчий Ольга Москаленко. — Одного разу поїхала у Трускавець. За профспілковими путівками лікувалася нечасто — один раз була у Трускавці, стільки само у Моршині, ще раз їздила на Кавказ — оце і все. В цей час одну з моїх справ передали до суду. Колеги розіграли мене. Знаючи мій педантизм, написали у листі, мовляв, все розвалилося, як картковий будинок, справу повернули, суддя зробив купу зауважень і т. д. Я аж сполотніла на лиці, коли таке прочитала. У кінці — приписка: читай на звороті. А там слова: «Ну, як ми тебе розіграли? Не журися, все пройшло, як по маслу. Злочинець отримав своє».

Микола Храбан, колишній перший заступник прокурора Вінниці, теж починав роботу слідчим. Було це у Ямполі, в районній прокуратурі. Ольга Петрівна допомагала з перших днів молодому слідчому.

— Вона всіх нас навчала людяності, — згадує Микола Храбан. — Це те, чого часто бракує деяким прокурорським працівникам. Ольга Петрівна своєю людяністю і добротою відкривала інколи такі замки на серцях підозрюваних, до яких не можна було підібрати ключі.

Микола Іванович каже, що в радянські часи прокуратура вела всі справи — кримінальні, господарські і т. д. В Ольги Москаленко найбільше було саме таких.

— Навіть коли вона вийшла на заслужений відпочинок, ми все одно залучали її до роботи, — продовжує Микола Іванович. — Під час літніх відпусток, коли не вистачало рук, оформляли на два-три місяці, й Ольга Петрівна знову згадувала молодість. Вона не рахувалася з часом. Могла працювати, як мовиться, по 24 години на добу. Я особисто доручав їй справи навіть тоді, коли Москаленко відзначила свій 70-річний ювілей. Жодного разу не підвела нас. Унікальна жінка!..

Свій перший робочий день Москаленко пам’ятає дотепер. Першого грудня 1944 року вона переступила поріг транспортної прокуратури в Козятині. Дуже просилася на посаду слідчого. Її взяли. Перед війною Москаленко закінчила три курси Харківського юридичного інституту. Служила медсестрою в одному з евакогоспіталів в Оренбурзькій області. У Козятин повернулася до мами. Відтоді іншої роботи не знала. І не хотіла знати...