На сьогодні зменшення використання природного газу — одна з найгостріших тем для для нашої економіки. Прислужитися могли б альтернативні джерела енергії, особливо місцеві види палива, зокрема біомаса. До того ж в Україні такої сировини досить багато. Це солома, стебла кукурудзи, соняшникове лушпиння, гній, торф, відходи деревини тощо. На місцях також замислюються над вирощуванням енергетичних культур, зокрема спеціального виду тополі. Дуже ефективним і корисним може стати також будівництво систем збирання та перетворення на енергію біогазу на полігонах твердих побутових відходів поблизу великих міст. Одне слово, все вказує на те, що за цією ланкою в енергетиці, а отже, і енергобезпеці країни, велике майбутнє. Так відбувається в багатьох країнах.

Біомаса нині посідає четверте місце у світі за значенням і становить понад 14 відсотків загального споживання первинних енергоносіїв (у розвинутих країнах — більш як 30 відсотків, іноді до 50—80). А ще застосування біомаси для виробництва енергії сприяло б розвиткові місцевої економіки, бо кошти, сплачені за паливо, не йтимуть за кордон, а осідатимуть удома. Це також додаткові робочі місця (збір, підготовка та доставка біомаси, обслуговування обладнання тощо). Є й екологічний бік питання. Адже в біомасі зовсім мало сірки, на відміну, приміром, від вугілля, тому під час спалювання біологічних решток не засмічувалася б атмосфера. Біомаса також є відновлюваним, СО2-нейтральним паливом, використання якого не призводить до підсилення глобального парникового ефекту і сприяє поліпшенню екологічної ситуації. Тому для України, яка планує інтегруватися в Європу, це додатковий аргумент на користь активного розвитку цього напряму в енергетиці.
А як насправді?
Такі звичайні незвичайні установки
Слід зазначити, що українські вчені розробили чимало технологій, які дають змогу працювати на альтернативних джерелах енергії, зокрема біогазі. Дуже показова у цьому плані система збору біогазу на Маріупольському полігоні твердих відходів, яка одразу розв’язує кілька проблем: позбавляє від сміття і дає тепло. Таких, щоправда, одиниці. І це на тлі постійних інформаційних приводів стосовно переповнених полігонів твердих побутових відходів по всій Україні! Є й набагато менші установки, зокрема побутові теплогенератори. Приміром, лише соломоспалювальних вітчизняних котлів налічується кілька десятків модифікацій від різних виробників. До речі, «Голос України» не раз писав про новинки в цій галузі, зокрема і в статті від 18 серпня 2009 року «Те, що валяється під ногами, може поставити на ноги». Йшлося про газогенеруючі агрегати, що їх розробляє корпорація «Українські паливно-енергетичні комплекси». 
Має значні напрацювання у розробці та виготовленні теплових котлів і київський науково-технічний центр «Біомаса», що тісно співпрацює в багатьох проектах з Інститутом технічної теплофізики НАН України. У рамках міжнародного проекту НТЦ «Біомаса» поставив свої котли в кількох селах Київської області. Так у селі Стави Кагарлицького району теплогенератор потужністю 350 кВтг обігріває місцеві школу та дитсадок. Принцип роботи цієї установки дуже простий, а паливом для неї служить звичайна тюкована солома.
— Горіння соломи триває кілька годин. За цей час тепло, що виділяється, акумулюється у водяному баку, а потім передається в мережу. А надлишок тепла залишається в баку-акумуляторі. Це дає змогу використовувати тепло не одразу, а розподіляти його поступово — в міру потреби, — розповідає директор НТЦ «Біомаса» Георгій Гелетуха.
Термін окупності таких котлів близько двох років. Та, на жаль, навіть за таких переваг, їх не поспішають запроваджувати. Є цьому й пояснення.
Дешевий газ для ЖКГ — гальмо в розвитку альтернативних джерел
Просувати на ринок свої вироби, зазначає пан Георгій, не так просто. Мабуть, через необізнаність місцевих керівників і вічну нашу боязнь чогось нового.
— Ми звикли жити по-дідівськи, спрацьовує також стереотип про дешевий природний газ. Забудьте, немає такого. І якщо навіть для ЖКГ він дешевий, то це дорого коштує державі. Ми всі любимо своїх виборців. Але ж не до такої міри! Коли через популізм можемо загубити цілу галузь. Уже всі розумні межі пройдено.
До речі, на Заході, куди ми так прагнемо, навпаки, населення платить більше, а промислові підприємства — менше. Пояснюють це тим, що останні закуповують заздалегідь і сплачують оптом. Завдяки такому підходові, вважає Георгій Гелетуха, європейські країни привчили людей до раціонального використання ресурсів та постійного пошуку нових джерел енергії.
Сировину до споживача нікому постачати
Ще одна проблема полягає в тому, зазначають експерти, що у нас немає мережі, яка постачала б біомасу до споживачів. Одне слово, ринок біопалив перебуває ще на стадії становлення.
— Розв’язати цю проблему може лише розвиток цивілізованого ринку біомаси як палива, зокрема, у створенні достатньої кількості компаній, які гарантовано постачали б біопаливо до споживача, наголошує Георгій Гелетуха.
Не набула поширення і практика довготривалих контрактів між виробником та споживачем на постачання біомаси. Не запроваджено в дію систему стандартизації та сертифікації біопалив. Акти купівлі-продажу мають переважно стихійний і нерегулярний характер. Водночас, зазначають експерти, іноді спостерігається перекіс у цінах. Приміром, біомаса у вигляді відходів, особливо деревних, часто має фактично нульову ціну і розглядається, справді, як відходи, що не мають практичної цінності. Утім, щойно власник цих відходів відчує реальний попит з боку споживача, наприклад, котельної на деревині, він може підняти ціну на біомасу до безпідставно високої. Одне слово, користуються зацікавленістю споживача. Це треба якимось чином урегулювати. Тут могла б допомогти розгалужена система збору, виробництва та постачання біомаси до споживача. Бо часто саме проблема з надійністю постачання біомаси й відлякує потенційних клієнтів від переходу на котли, що працюють на соломі чи деревині.
Можливо, могла б допомогти і спеціальна державна структура, на зразок заготівельної кооперація. А щоб така структура працювала без збоїв, каже учений Юрій Макєєв із корпорації «Українські паливно-енергетичні комплекси», котра також виготовляє газогенератори, потрібно на державному рівні скласти кадастр таких відходів. Для цього насамперед треба провести облік ресурсів відновлюваних видів палива, які є нині в регіонах, та зробити прогноз про їхню наявність у майбутньому.
Допоможуть єдині стандарти
Ефективність розвитку біоенергетики в Україні істотно залежить від скоординованості робіт та правильного вибору пріоритетів. Тут міг би прислужитися єдиний державний орган, який опікувався б усіма питаннями в цьому секторі і координував роботу інших причетних організацій та установ. Ну і, звичайно, державна програма має й фінансуватися державою.
Ще одним із необхідних елементів для становлення цивілізованих стосунків між виробниками, постачальниками і споживачами біопалив та біомаси має стати вирішення питання стандартизації. До 2009 року в Україні не було жодного стандарту, спеціально розробленого для поняття «тверде біопаливо», нині цей процес активізувався. Утім, для підвищення його ефективності, вважають спеціалісти, потрібно створити окремий технічний комітет «Біопаливо», у віданні якого були б питання розробки національних стандартів на тверде біопаливо, він контролював би етапи проходження проектів цих стандартів до самого їх затвердження та відстежував появу нових стандартів в Євросоюзі, щоб іти в ногу з ними.
«Зелений тариф» — розкіш не для всіх
Торік в Україні було ухвалено два закони, що стосуються біоенергетики. Це закони про біопалива та про «зелений тариф». Проте в експертів, які хоч і наголошують на їхній важливості та актуальності, ставлення до цих законодавчих актів неоднозначне.
— Розпочнемо із закону про біопалива. Ним передбачено низку пільг для виробників біологічних видів цього ресурсу, але водночас самі визначення понять «виробник біопалива» і «біопаливо» дано не зовсім чітко, — каже директор НТЦ «Біомаса», експерт у цій сфері Георгій Гелетуха. — Ми вважаємо, що формулювання, подані в законі, слід доповнити. Адже із поняття «біопаливо» чомусь випали солома, дрова, відходи деревини, лушпиння соняшнику тощо, а поняття «виробник біопалива» нині не включає сільгосппідприємства, лісгоспи, заводи з виробництва олії, оскільки вони безпосередньо не виробляють біопалива, а біомаса просто утворюється внаслідок їхньої діяльності. До того ж у двох цих законах різне тлумачення, що таке біомаса. Так, у законі про «зелений тариф» сказано, що біомаса є продуктом рослинного походження, а в законі про біопалива це визначення вже розширено і, на думку фахівців, є повним і правильним. Оскільки до переліку тут входять і гній — органічна частина твердих побутових відходів, а отже, і біогаз, який може бути із них вироблений.
— Тому треба це обов’язково уніфікувати, — продовжує Г. Гелетуха. — Це ще й наблизить наші закони до тих, що мають країни Європейського Союзу.
А поки що через неточності в законодавчих актах маємо певний прецедент. Так, приміром «Українська молочна компанія» ввела в експлуатацію біогазову електростанцію, яка працює на коров’ячому гної. Але за законом про «зелений тариф» цей вид палива не належить до біомаси, а отже, компанія не може розраховувати й на «зелений тариф».
Можуть посприяти просуванню цього напряму й інші чинники. Були б доречні, зокрема, субсидії споживачеві обладнання. Як вважають спеціалісти, така субсидія повинна виплачуватися з Державного фонду енергозбереження під керівництвом Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів. Гарними стимулом могло б також стати звільнення від ПДВ біомаси, яка реалізується та використовується як паливо. Має посприяти держава і залученню додаткових засобів в біоенергетичні проекти через механізми спільного впровадження в рамках Кіотського протоколу.
Одне слово, нині на тлі здорожчання природного газу, мабуть, тільки лінивий не каже про запровадження альтернативних видів енергоносіїв. Утім, як мовиться, хоч би скільки ми повторювали «цукор», у роті від того солодко не стане. Тож, окрім слів, мають бути й дії.
А як у них
Прикладом ефективної підтримки запровадження котлів на біопаливі є Данія. Там покупці подібних установок уже понад 10 років отримують державну субсидію в розмірі 10—30 відсотків від вартості обладнання. Щоправда, субсидію надають лише тоді, коли ККД котла, рівень емісії пилу та СО відповідають нормам. Унаслідок цього виробництво теплової енергії в цій країні збільшилося вдвічі і становить нині понад 15 відсотків від загальної потреби.
Ще один приклад — Австрія. Тут покупці котлів на біомасі отримують державну субсидію в розмірі 800—45000 євро за одиницю обладнання. Тому лише останніми роками частка котлів на деревних гранулах збільшилася з 32 до 76 відсотків.