Україна залишається енергетично надвитратною державою. Хоча в 2009-му кількість витраченого газу порівняно з минулими роками зменшилась. Але це зменшення відбувається не за рахунок модернізації комунального господарства, не за рахунок переходу на сучасні технології в металургії, хімічній чи машинобудівній промисловостях, а за рахунок загального зменшення внутрішнього валового продукту. Багаторазове перевищення витрат енергії в народному господарстві на одиницю валової продукції свідчить про відставання України у світовому вимірі. І це відставання з року в рік збільшується.Про енергобезпеку України наша розмова з Романом ЯРЕМІЙЧУКОМ (на знімку), доктором технічних наук, професором, лауреатом Державної премії в галузі науки і техніки, заслуженим діячем науки України, віце-президентом Української нафтогазової академії, членом Російської академії природничих наук імені Вернадського, деканом спільного факультету морських технологій Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та Національної академії природоохоронного та курортного будівництва. Р. Яремійчук є автором майже 500 публікацій із нафтогазової проблематики та 54 книжок, які видано в Україні, Росії, Польщі, США, Китаї.
— Романе Семеновичу, якщо країни Європейського Союзу вже багато років не збільшують свої енерговитрати за одночасного істотного зростання внутрішнього валового продукту, то що відбувається в Україні?
— У нашій країні всі балачки про наявність інтелектуального наукового потенціалу, великих природних ресурсів, родючої землі та працьовитого люду розбиваються об небажання людей у владі розв’язувати проблему зменшення енерговитрат, хоча б газу. Ще декілька років тому писали і про це заявляли відомі в Україні вчені, що Україні для її інтенсивного розвитку достатньо витрачати до 40, а не 72—76 млрд. куб. метрів газу щорічно. Наводилися приклади, як у далекі 70-ті роки минулого століття країни ЄС долали п’ятикратне збільшення ціни на нафту та її продукти країнами ОПЕК. Основним було зменшення податків пропорційно до зменшення енерговитрат і, навпаки, збільшення податку для тих виробників, що понаднормово витрачали в виробництві енергію. В Україні всі роки, включаючи і нинішній, урядом зменшуються ціни на газ для металургійної і хімічної промисловостей, мотивуючи це тим, що їм треба дати час на модернізацію своїх технологій. А де були власники «заводов і пароходов», які вивозили свої надвеликі прибутки в офшори, не вкладаючи грошей в модернізацію свого виробництва? І де була при цьому державна влада? Чому працюючий люд став заручником цієї безглуздої політики?
В Україні забалакали цю проблему. Вже було прийнято три державні програми з розвитку нафтової і газової промисловості, дві програми з освоєння нафтогазових ресурсів Чорного і Азовського морів. А результати? Жодних. Державними програмами передбачалося до 2010 року довести власний видобуток газу до 36 (пізніше скорочено до 28. — Авт.) млрд. куб. метрів, а нафти — до 7—8 (пізніше скорочено до 5—6. — Авт.) млн. тонн на рік, і це не рахуючи прогнозних видобутків цієї сировини з шельфу Чорного моря. Але нічого з того не виконано. Мало того, державні програми по Чорному та Азовському морях профінансовано лише на 10 відсотків від запланованого. Відкриті газові родовища Одеське та Безіменне з досить великими запасами повинні були вже з 2010 року постачати Україні понад 1 млрд. куб. метрів газу щорічно, але їх введення в розробку через брак коштів перенесено ще на декілька років. Відкрите у Прикерченській зоні шельфу Чорного моря Суботинське нафтове родовище дорозвідується аж занадто повільними темпами і в 2009-му ледве завершується освоєння однієї свердловини, а для підрахунку запасів треба пробурити ще дві розвідувальні свердловини, що займе 1,5—2 роки. Усе впирається у відсутність коштів для власного нафтогазовидобування.
Цього року майже зупинено бурові роботи у ВАТ «Укрнафта», бо у світі впали ціни на нафту. Зменшилися обсяги бурових робіт і в ДК «Укргазвидобування».
— То який вихід із цього глухого кута і того енергетичного зашморгу, що висить над Україною вже багато років?
— У грудні 2009-го відбувся знаменний для України візит Президента Бразилії пана Луїса Ігнасіо Лули да Сілва. Можна було очікувати, що серцевиною перемовин буде саме співробітництво в галузі освоєння вуглеводневих ресурсів шельфу наших морів. Бразилія за нечувано короткий час підняла власний видобуток нафти з шельфу Атлантичного океану практично з нуля до 115 млн. тонн на рік. У цій країні освоєно виробництво сучасного та надсучасного бурового, експлуатаційного, транспортного обладнання для робіт на морі. Бразильські університети, які готують спеціалістів для нафтогазової індустрії, є кращими з кращих у світі. Бразилія створила декілька мільйонів робочих місць завдяки освоєнню своїх вуглеводневих ресурсів.
Першою спробою налагодити співробітництво з Бразилією у цій галузі був державний візит до цієї країни колишнього Президента України Леоніда Кучми у 2003 році, але проблема Тузли, ще до початку перемовин, перервала його й нічого тоді не вирішилося. Здавалося б у цей новий візит питання співробітництва у цій галузі між нашими країнами повинно бути головним. Але про цю справу, як я прочитав в офіційних ЗМІ, ані Президент України Віктор Ющенко, ані голова уряду Юлія Тимошенко нічого не говорили. Я вважаю, що це вже друга втрачена можливість розв’язати енергетичну проблему України за рахунок освоєння великих вуглеводневих ресурсів Чорного і Азовського морів шляхом співробітництва з достойним партнером.
В Україні справді немає коштів для освоєння вуглеводневих ресурсів наших морів. Багато відомих західних транснаціональних нафтогазових компаній хотіли почати співробітництво з Україною у цій галузі («Хант», Венко», «Шлюмбурже», «Шелл». — Авт.). Найреальнішою програмою співробітництва була програма компанії «Хант», згідно з якою уже 2009 року мали розпочати буріння першої свердловини у глибоководній частині Чорного моря за глибини понад 2200 метрів. Але тендерна комісія віддала перевагу іншій зарубіжній компанії, а далі політична боротьба відсунула і її від конкретної роботи. Хто втратив на цьому? Зрозуміло, Україна. Для нашої держави методичний приклад Бразилії в освоєнні морських вуглеводневих ресурсів є найкращим. Коли ми у 2002 році були у Бразилії й запитали в керівництва компанії «Петробраз», з чого починати Україні, то почули у відповідь: робіть так, як ми.
Мобілізація фінансових і матеріальних ресурсів, співробітництво із західними компаніями повинно бути в руках окремої державної компанії, що працювала б під егідою уряду. Сьогоднішня залежність ДАТ «Чорноморнафтогаз» від НАК «Нафтогаз України», яка переобтяжена боргами, не дає можливості масштабного розгортання робіт на морі.
— А що стосується загальної програми енергонезалежності нашої держави, яка вона має бути, на ваш погляд?
— Вона має бути значно ширша. Потрібно дорозвідувати та дорозробляти старі нафтові й газові родовища з використанням новітніх технологій, а на це, як я розумію, в держави немає сьогодні коштів. Треба їх знайти. Величезний фонд недіючих нафтових і газових свердловин потребує реанімації. У цій справі необхідно використовувати сучасні технології, в тому числі й колтюбінгові (установка з гнучкими стальними трубами для інтенсифікації видобування нафти та газу. — Авт.). У нас цим майже ніхто, ні в ВАТ «Укрнафта», ні в ДК «Укргазвидобування», серйозно не займається.
Сама галузь вимагає включення до своєї програми діяльності зменшення енерговитрат у своїх технологіях буріння свердловин, їх експлуатації, тому що рівень технології тут майже 40—50-річної давності. Керівництво НАК «Нафтогаз України» практично не фінансує наукові дослідження для своєї галузі.
Перераховувати цей перелік необхідних дій марно, оскільки їх дуже багато.
В Україні повинні б діяти так, як це робиться у країнах ЄС, в тому числі і в нових членах ЄС (Польщі, Естонії, Литві та ін. — Авт.). У цих країнах діє скоординована програма істотного зменшення енерговитрат в комунальній сфері. Але для цього потрібні злагоджені дії всіх гілок влади — Президента, уряду, Верховної Ради.
Диверсифікація джерел постачання газу може бути здійснена протягом 5—6 років, адже змогла Польща розмістити замовлення на будівництво газопроводів та будує газопорт поблизу Гданська, й уже з наступного року почне одержувати скраплений газ з Алжиру.
У нашій державі сьогодні тривають президентські перегони, але в жодній програмі (із 18 кандидатів) я не знайшов, на мою думку, найголовнішого — забезпечення енергонезалежності України.
АР Крим.
Фото автора.
