Усім відомо, що бджоли не люблять гостей, особливо незваних. Тому навіть досвідчені бджолярі, коли провідують своїх вихованців, намагаються захистити себе від укусів: надягають особливий капелюх із сіткою, що захищає обличчя й шию, озброюються димарем.Але є дикі бджоли, які зовсім нетерпимі до людини. Наприклад, розповсюджена в тропічній Азії велетентська бджола — апіс дорсата, що живе в гущавині дерев, у скелях або під карнизами будинків. Розбурхана бджолина родина часом переслідує збирачів меду на відстані понад кілометр. А якщо застосувати димар, родина залишає гніздо назавжди.
Однак люди племені джарава, що живуть на Андаманських островах, завжди вміли знайти підхід до цих мешканців джунглів. Таємницю поводження з дикими бджолами джарава довго й ретельно оберігали. Але індійські вчені із Центрального сільськогосподарського дослідницького інституту все-таки з’ясували, що, перед тим як видобувати мед, андаманські збирачі натирають тіло соком рослини з великим листям, що має форму пір’їни. Ботаніки впізнали його: латинська назва рослини — аmomum aculeatum. На острові Ява сік цієї рослини закопують в очі новонародженим. Цей сік, що видобувають з товстих стебел, має слабкий аромат, що і впливає на бджіл.
Варто піднести до бджолиної колонії розім’яті стебла рослини, як люті комахи миттєво заспокоюються. Руками, змоченими соком, учені роз’єднували бджолину сім’ю, яка мирно дзижчала, різали стільники з медом, і комахи жодного разу нікого не вжалили.
