20 років тому впав Берлінський мур — символ розколу світу, несвободи й «холодної» війни

Події 13 серпня 1961 року стали однією з найтрагічніших сторінок сучасної німецької історії: уранці берлінці довідалися, що мешкають у різних містах. До клубів колючого дроту, перекинутих між двома частинами учора ще єдиного міста, підтягувалася будівельна техніка. Біля кордону, що утворювався на очах, зібралися величезні натовпи. Люди нічого не розуміли: весілля, що гуло до ранку, рушило догулювати його до батьків нареченої — і було зупинене озброєними прикордонниками неподалік дому. Мешканці будинків, які зухвало перетнув кордон, у перші години стрибали з вікон на іншу територію. Західні берлінці підхоплювали їх на розтягнуті ковдри, але прикордонники вривалися до осель і почали замуровувати вікна.

Дуже швидко виріс кам’яний мур (згодом його замінили залізобетонним). Він колючим дротом урізався в серце Німеччини, розділивши її на східну та західну, змінивши світогляд її громадян. Умить конкретизувалася абстрактна боротьба з комунізмом: «Карфаген», тобто Мур — матеріальний символ несвободи, має бути зруйнований!

Коли у травні 1989 під впливом перебудови в СРСР партнер соцкраїн за Варшавським договором — Угорщина знищила укріплення на кордоні зі своїм західним сусідом — Австрією, уряд НДР не вчинив так само. Але невдовзі втратив контроль за подіями.  Берлінський мур втратив свій сенс. І в ніч з 9 на 10 листопада 1989 року більш ніж сорокарічний період поділу Німеччини закінчився.

На початку 1945-го, коли вже було ясно, що фашизм приречений, СРСР та його союзники — США, Франція і Великобританія поділили Німеччину на чотири сектори, за якими кожна з цих країн установила контроль. 

Як і над її столицею. Вищим органом управління містом стала союзна комендатура, до складу якої увійшли представники держав-переможниць. Кордон, який відділяв Східний Берлін від Західного, спочатку був фактично відкритий. Він досить умовно проходив вулицями, крізь будинки, річками та каналами. Його в обидва боки цілком легально щоденно перетинало від 300 до 500 тисяч громадян.

Так тривало до 1961 року. Саме тоді світ зійшовся клином на Берліні, який розтягували урізнобіч. Комуністичний уряд НДР скаржився на погрози канцлера Аденауера та провокації на кордоні, а той, у свою чергу, вимагав особливого статусу для Західного Берліна, і не визнавав існування НДР. Сторони вже не слухали одна одну, перейшовши на мову ультиматумів.

Ситуація загострилася влітку 1961-го. Жорсткий курс східнонімецького лідера Вальтера Ульбріхта, його економічна політика, спрямована на те, щоб «догнати та перегнати» ФРН, господарські проблеми, примусова колективізація 1957—1960 рр., зовнішньополітичне напруження і вищий рівень оплати праці у Західному Берліні спонукали тисячі громадян НДР виїжджати на Захід. Обурені керівники Східної Німеччини звинувачували Західний Берлін і ФРН у «зманюванні» кадрів і спробах зірвати їх економічні плани. Вони запевняли: господарство Східного Берліна втрачає через це 2,5 млрд. марок.

Попри велетенські темпи зростання ВВП НДР, підживлювані колосальною економічною, передовсім — енергетичною допомогою СРСР, які мали б продемонструвати західному світові переваги соціалістичної системи, до 1961 року стало зрозуміло: безбарвний прилавок ендеерівського соціалізму не витримує жодної конкуренції з вітриною, що ломиться від товарів, капіталістичної Німеччини. Тоді кордони ще були відкриті, і переконатися в цьому міг будь-хто: переходь на західний бік, мандруй багатолюдними бульварами, зазирай у ресторани, вдихай апетитні аромати з відчинених дверей магазинів...

Чи варто було після цього дивуватися, що громадяни східної частини країни заздрили західним: живуть люди! А начебто такі само німці, тільки у них є все — у вільному продажу, без карток і черг. Тисячі людей рушили із соціалістичного раю. Тоді, 40 років тому, Хрущов сказав про Західний Берлін: «Це — кістка в горлі СРСР!». Але ж і висмикнути її просто так не можна було. Знайти рішення комуністичним лідерам ще належало.

На знімку: 15 серпня 1961 року прикордонник Конрад Шуманн утікає в Західний Берлін.