Поляк, який прославляв козаків

У Житомирі є ще одне місце, пов’язане з цією людиною. Це Соборний майдан. Там, де тепер обласний музично-драматичний театр, колись була аптека, яка належала родині Гейнчів. Ось так дивно вийшло, адже саме драматургія була для Кароля захопленням усього його життя. Займався б він тільки аптекарським бізнесом, ніхто б про нього тепер не пам’ятав.

Народився Кароль у сім’ї колезького радника, доктора медицини й філософії Франца Гейнча, який походив з давнього шляхетського роду, відомого з XVІ ст. Історія типова для шляхти: був родовий маєток Гінчівка на Київщині, та втратили його, бо розорилися. У Житомирі Франц Гейнч став власником аптеки. Син за прикладом батька теж здобув медичну аптеку і заробляв на прожиття, торгуючи ліками.

Щоб зрозуміти обстановку, в якій формувалися його погляди на життя, треба згадати історію. На той час, як Кароль подорослішав, від 1795 року, коли Польщу остаточно поділили й вона надовго перестала існувати як незалежна держава, минуло не набагато більше часу, як від розпаду СРСР до наших днів. Якщо в Росії й досі багато хто сумує за минулим, коли разом з Україною та колишня спільна держава, як їм здається, була потужною і сильною, то можна уявити собі, яка ностальгія була в поляків за колись великою Річчю Посполитою. Найкраще це помітно з тогочасної польської літератури. Чимало авторів — таке, принаймні, складається враження — на підсвідомому рівні намагалися спокутувати вину своїх попередників, які свого часу довели ситуацію у відносинах між українцями й поляками до того, що вибухнуло повстання під проводом Богдана Хмельницького, відтак після приєднання України Московія перетворилася на потужну Російську імперію, яка взагалі ліквідувала Польщу. У польській літературі виникла течія, яку літературознавці називають «українською школою», а відносини наших народів нерідко зображувалися в романтично ідеалізованому ключі.

Кароль Гейнч основні свої твори написав, звичайно, рідною мовою — польською. Така в ті часи була мовна ситуація в театрах на території України: на тій її частині, яка раніше була приєднана до Росії, на сценах панувала російська мова, а в Житомирі та інших містах, які в Польщі наприкінці XVІІІ ст. відібрала Катерина ІІ, — польська. В Житомирі з ініціативи губернатора Михайла Камбурлея 1809 року було побудовано дерев’яний театр — там і почала давати вистави польська трупа.

З того, що написав для неї Кароль Гейнч, насамперед називають комедію «Молодь тогочасна» (1841 рік), в якій висміювалася балагульщина. Щоб зрозуміти, що це таке, згадайте стиляг або хіпі. Балагули були трохи подібним до цього явищем XІX ст. Молодь не тільки в ближчі до нас часи протестувала проти чогось... Іван Франко назвав балагульство «елементарною, мало свідомою, а часто цинічною реакцією проти усієї тої фальші шляхетсько-польського життя, що виробилося віками та особливо наприкінці ХVІІІ і початку ХІХ ст.». А назва пішла від того, що хлопці, неголені та патлаті, зодягнені в селянські свити, роз’їжджали на балагулах — єврейських возах. Зрозуміло, пиячили, поводилися ж, м’яко кажучи, не зовсім гречно — то був такий своєрідний протест проти великосвітського етикету. Одним з елементів такої епатажної поведінки стало вживання української мови та виконання українських пісень. Причому навіть самі їх писали. Для багатьох це може бути несподіванкою, але пісню «Там, де Ятрань круто в’ється...», яку традиційно називають народною, написав Антін Шашкевич, якого Іван Франко назвав «королем балагулів». Та передусім сучасників шокувало, звісно, нехтування нормами етики й моралі. Проти цієї сторони балагульщини й була спрямована комедія Кароля Гейнча. Самі балагули віддячили за таку увагу драматурга до себе своєрідно, по-балагульськи — а дотепність цінувалася в них над усе: відрізали свої вуса й бороди й надіслали їх йому.

У березні 1864 року у Львові (на той час територія Австро-Угорщини) почав діяти перший український професійний театр — театр «Руської бесіди». 8 листопада відбулася прем’єра вистави, поставленої за п’єсою Кароля Гейнча. Як вона туди потрапила? Можливо, ключ до цього дає житомирський мистецтвознавець Анатолій Шевчук. В одній з його публікацій наводиться такий факт: у польських театрах Житомира й Бердичева певний час працював український актор та режисер із Галичини Омелян Бачинський, який згодом став організатором першого галицького професійного театру товариства «Руська бесіда» у Львові.

Повна назва твору житомирського драматурга звучить так: «Історична комедіо-опера в 2-х актах малоросійською мовою. Написана віршем Каролем Гейнчем, під заголовком Повернення запорожців з Трапезунду. Київ, у друкарні університету св. Володимира, 1842». Ремарки в п’єсі, зрозуміло, написані польською мовою (нагадаємо, що для російських театрів ремарки в п’єсах тоді писалися російською). Сам текст — українською мовою, але латинськими літерами.

Зміст простий. Козаки вирушили на чайках у похід, щоб напасти на турецьке місто Трапезунд. Дівчата Гандзя, Одарка та Горпина сумують за ними, співають тужливих пісень. Старі запорожці згадують свої молоді літа, один з них у пісні прославляє козацьку звитягу. Їм у другому акті молоді козаки після повернення розповідають про свої бойові пригоди. Один з них, Денис, хоче перевірити, чи справді його кохає Гандзя, тому ховається, а друзів просить сказати їй, нібито він загинув. Почувши це, дівчина хоче кинутися в Дніпро, але потрапляє в обійми нареченого. Тут же вирішено справити весілля не тільки цієї, а й ще двох пар. Звучать пісні. Зокрема й такі рядки:

Саме після цих слів, як стверджують деякі дослідники, театр «Руської бесіди» і ввів у сценічну дію п’єси пісню, написану 1863 року Михайлом Вербицьким. До її тексту було внесено невелику зміну, мабуть, щоб пристосувати до змісту спектаклю: прозвучало «Ще не вмерло Запороже». Залишилося свідчення рецензента в одній з львівських газет про те, що за бажанням глядачів хор виконував цю пісню на «біс».

Чому поляк Гейнч вирішив написати твір українською мовою? Треба враховувати тогочасні театральні реалії. І в Житомирі, і в Бердичеві тоді було не так багато жителів. Орієнтуватися тільки на польськомовну аудиторію театри просто не могли — хто б тоді щодня зал заповнював? Окрім того, самих глядачів стало цікавити своє, рідне. Антрепренери просто змушені були враховувати інтереси ширшої публіки. Цікаво, що до п’єси Гейнч спеціально написав пісні, стилізувавши їх під народні. А в ремарках вказав мелодії, на які їх треба співати — «Їхав козак за Дунай», «Як не бачу Петруся», «Ой, не ходи, Грицю», «Летить орел понад морем». Глядачам значно цікавіше було відчувати на сцені місцевий колорит, ніж потрапляти у світ чужих пристрастей.

Уже згадуваний мистецтвознавець Анатолій Шевчук наводить такий цікавий факт. Житомирський адвокат Еразм Словацький — дядько класика польської літератури Юліуша Словацького теж писав п’єси, але в дусі Расіна і Мольєра, тож на сцені їх так ніхто і не взявся ставити. А крім українофільства, під яке підпала частина поляків у ті часи, стосовно Кароля Гейнча варто додати ще й таке: він же виріс тут, тут була його мала батьківщина.

Один з мікрорайонів Житомира має назву Хінчанка. Її походження пояснив краєзнавець Георгій Мокрицький. З’ясовується, ті землі, що належали Гейнчам, називали спершу Гейнчівкою. Потім почали вимовляти Хінчівка, а зрештою слово трансформувалося в Хінчанку — за аналогією з назвами інших мікрорайонів міста: Мальованка, Смолянка. А зі звуками «Г» і «Х» усе дуже просто: польською мовою, тобто латинськими літерами, прізвище Гейнч пишеться не через проривне «G», а через «Н», що за вимовою близьке до українського «Х».

Минав час, на так званій Другій Хінчанці (ці землі в середині XІX ст. купила поміщиця з роду Гейнчів) було збудовано льонокомбінат, інші великі підприємства, від яких уже в наші дні залишилися тільки назви й величезні борги. Але це вже зовсім інша історія...

 

Житомир.