Усе у кожного з нас буває вперше: перший клас, перше побачення, перше кохання, перше весілля... А у журналістів — ще й перша стаття. Таке запам’ятовується на все життя.
От і мене перші постріли відкриття у минулу суботу цьогорічного мисливського сезону наштовхнули на спогади. Про свою першу... Звичайно, статтю. Вийшла вона рівно сорок два роки і шість днів тому і називалась «Скільки коштує вовк?». Треба сказати, що, хоч я напередодні і непогано склав іспити на «вечірку» журфаку київського університету, шанси перетворитися з абітурієнта на студента були досить примарні: у мене не було жодної надрукованої статті. «Буде стаття — буде інший підхід!» — сказав, як відрізав, декан.
А вже наступного ранку я піднімався на шостий поверх видавництва, де знаходилася дуже популярна в ті часи газета «Молодь України». Там мене відразу направили до завідувачки відділу шкільної та студентської молоді. Вона порадила зробити репортаж зі вступних іспитів, які саме проходили в той час на стаціонар. І вже за кілька днів я тремтячими руками подавав їй свій допис. Та не склалося! Головний редактор мій бравурний текст, як тепер кажуть, відхилив. Після цього я опинився вже у відділі інформації та науки, де зі мною багато не розмовляли: «А, студент! Треба швидко щось надрукувати? Давай рядків сто двадцять до відкриття мисливського сезону. Якщо завтра вранці принесеш, то післязавтра прочитаєш у газеті! А запізнишся, можливо, почитаєш через рік...».
Вийшов на вулицю, а у вухах оті слова «якщо завтра вранці...» — наче кам’яна брила на плечах. Що ж робити? Адже я у своєму житті ніколи навіть у руках не тримав мисливської рушниці. Та тут згадав, що батьків колега завжди наприкінці літа їздив на відкриття полювання. Зателефонував батькові, той сказав: «От тобі телефон Василя Івановича, але про все домовляйся сам!».
Одне слово, вже того вечора я сидів у затишній оселі Василя Івановича, допомагав вправному мисливцю, яким він, безперечно, був, виготовляти набої до рушниці і уважно слухав його мисливські історії. Одну з них, на мій по-
гляд, найцікавішу, я і взяв за основу свого допису. У ній йшлося про незвичайне полювання на околиці Чернігова на вовків, які під час жнив до смерті налякали місцевих комбайнерів. Василеві Івановичу того разу як ніколи пощастило — він вбив дебелого вовка і таку ж вовчицю, за що й отримав 900 карбованців (старими грошима), та й пішов з товаришами обмити вдале полювання до тамтешнього ресторану.
Гульнули, як згадував мій співрозмовник, на славу. Та ще й по 50 карбованців довелося доплатити. До усього почутого я від себе додав лише одне речення: «Дорога ж штука, отой вовк!».
Хлопцям у редакції мій допис сподобався. Тож найщиріші друзі, поздоровляючи мене з першою у моєму житті статтею, а також зі вступом до університету, без усяких дипломатичних натяків відверто заявили: «А тепер все це треба ду-у-же гарно обмити! Як чернігівських вовків...». Що й було одразу зроблено. Моїх кровних, зібраних на цей випадок за кілька місяців звитяжної праці після школи учнем слюсаря-жерстяника плюс гонорар, звичайно, не вистачило. Адже стаття — не вовк. За неї стільки не платили. Довелося тоді всім докласти. Щоправда, усього по десятці, але вже новими грішми... Потім ще багато років, зустрічаючись цією компанією, з посмішкою згадували дорогущих чернігівських вовків.
Отака була історія моєї першої в житті статті в газеті...
 
Фото Сергія ГЛАДКЕВИЧА.