Наступного року виповнюється 325 літ з дня народження Петра Калнишевського. Нині, під час відвертої інформаційної (і не лише) війни Російської Федерації проти України, ця дата набуває особливого значення, як і ім’я досі належно не поцінованого останнього кошового отамана Запорозької Січі. Адже значною мірою завдяки послідовній діяльності Петра Калнишевського землі Південної України було заселено й освоєно саме українцями. За десятиріччя його керівництва тут виникло 45 нових українських містечок і сіл та кілька тисяч козацьких хуторів-зимівників. Він активно протидіяв заселенню земель Війська Запорозького Низового іноземцями, яке проводила Катерина ІІ (справа доходила часом до збройних конфліктів), обстоював права та вольності козацькі, що зрештою і стало однією з причин зруйнування Запорозької Січі російськими військами в червні 1775-го та ув’язнення Петра Калнишевського в тюрму Соловецького монастиря, де він і помер восени 1803-го у віці 112 років. Але він встиг залюднити саме ту малонаселену частину України, яку нині недолугі реставратори монархії і послідовники політики Катерини ІІ називають чомусь «Новоросією».
Ці землі називалися Україною ще тоді, коли навіть Москви не було
Слухаючи один з останніх виступів президента Росії Володимира Путіна, я зрозумів, що йому бракує елементарної освіти. Він укотре здивував світ своїми «відкриттями», цього разу в царині історії. На його «наукову» думку, жодної України в нинішніх межах не існує взагалі; вся східна й південно-східна частини нашої території просто Новоросія — від Одеської до Луганської областей. Зауважу, що визначення «Новоросія» вигадали придворні російсько-німецької цариці Катерини ІІ, і воно з’явилося лише в другій половині XVІІІ століття. Під це поняття вони включили землі вольностей Війська Запорозького Низового, які сягали до гирла Дніпра й Дону, частину Гетьманщини, Слобідської України, тобто все те, що взагалі-то є Україною. Нинішній Москві «Новоросія» потрібна для виправдання своєї загарбницької політики.
Ще 1189-го в «Київському літописі» «Україною» названо територію поміж Південним Бугом і Дністром, до якої входили і нинішня Одеська та Миколаївська області. Зверніть увагу, громадянине Путін, ці землі називалися Україною ще тоді, коли навіть Москви не було, майже тисячу років тому, а згодом, коли їх загарбали турецько-татарські завойовники, їх стали називати Ханською Україною. І заселена вона була українцями. Новоросійська ж губернія була створена лише 1764 року, і адміністративним її центром стало давнє козацьке місто Кременчук; до її складу входили Українська лінія, тринадцять сотень Полтавського і дві Миргородського полків Гетьманщини, а також штучно створені царизмом Нова Сербія та Слов’яно-Сербія і значна частина земель вольностей Війська Запорозького Низового. Оце вам і вся Новоросія!
Слобідсько-Українську губернію було створено царським маніфестом від 28 липня 1765 року (зауважте, офіційною назвою була не Новоросійська чи Малоросійська губернія, а саме Українська), і до її складу входили перетворені на провінції колишні Ізюмський, Охтирський, Острозький, Сумський, Харківський слобідські козацькі полки, а також українське населення земель Війська Донського, Бєлгородської, Воронезької, Саратовської, Астраханської губерній, де воно становило більшість. Отака історія з географією.
Українці стали першими слов’янськими мешканцями Одеси
Варто окремо дещо уточнити й щодо Одеси, яку деякі діячі намагаються оголосити ледь не столицею «Новоросії» тільки на підставі того, що заснований тут 1865 року університет названо Новоросійським. Не лише відомий історик А. Скальковський, а й дослідники історії цього міста О. Орлов та В. Черемісінов вважали, що саме запорожці на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським ще 1771 року здобули турецьку фортецю Хаджибей, яка з 1795-го почала називатися Одеса. Саме українці стали першими слов’янськими мешканцями Одеси, коли кількасот сімей запорожців та їх земляків поселилися в Карантинній балці на Пересипі, заснували там села Нерубайське й Усатове (там досі зберігся козацький цвинтар з масивними камінними хрестами). Як пише історик Тарас Гончарук у своїй книзі «Петро Калнишевський та Хаджибей», згідно з рапортом колишнього полковника О. Репнінського, в Хаджибеї і біля нього 1776 року жило близько чотирьох тисяч колишніх запорожців. 1779 року представник запорожців-утікачів просив у султана передати їм заселені міста Хаджибей, Аджидер та Янікополонію (Паланку). Саме завдяки українським козакам під командуванням Петра Калнишевського Україна здобула виходи до моря — і не лише для себе, а й для всієї Російської імперії. Що ж, цариця віддячила їм сповна суто московською вдячністю: після спільної перемоги в російсько-турецькій війні спочатку нагородила козацтво орденами і медалями, самого кошового отамана найвищою відзнакою імперії, щоб невдовзі зруйнувати Запорозьку Січ, а Калнишевського заслати довічно в Соловецький монастир.
Необхідно відродити в цій нації почуття свободи
Ще 1794 року в інструкції французькому Конвенту, адресованому «Комітету громадської безпеки», було написано: «Безперечно, ми можемо проводити з Росією лише політичну війну з огляду на простір, що відділяє наші країни. А щоб як слід проводити цю війну, треба підтримувати Україну. Цю войовничу колись вільну націю поневолив цар Петро. Необхідно відродити в цій нації почуття свободи, щоб вона могла знищити ярмо, під яким стогне».
Наведу ще кілька цитат авторитетних діячів. «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры... Таким образом украинизация является мостом к европеизации», — писав князь Микола Трубецькой. На жаль, до цих слів не дослухалися. Хоча ще Петро І, виступаючи в Сенаті Російської імперії, сказав: «Сей малоросийский народ зело умен и зело лукав, он, яко пчела любодельная, дает росийскому государству и лучший мед умственный и лучший воск для свечи русского просвещения, но есть у него жало. Доколе россияне будуть любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом неподъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнув на его свободу и язык, то из него вырастут драковы зубы, и российское царство останется не в авантаже».
Якби кремлівське керівництво дослухалося до розумних порад попередників, керувалося ними у своїй діяльності, наші народи могли б жити інакше. Але ці слова Петра нинішні правителі Росії чи не знали, чи знехтували. Наслідки не забарилися. І це лише початок. Та ще не пізно зробити з них висновки.
Ми ж в Україні повинні належним чином, на загальнодержавному рівні відзначити 325-річчя від дня народження видатного земляка. Вивченням і популяризацією його діяльності вже кільканадцять років займається Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського. До речі, вкрай потрібно завершити створення багатосерійного кінофільму про Петра Калнишевського «Лицар Дикого Поля», над яким уже понад десять років працює відомий кінорежисер і кіносценарист Володимир Савельєв.
Свого часу робота над цим фільмом була частково профінансована державою і дещо навіть вдалося зняти, але коштів вистачило не надовго, і все призупинилося. А даремно! Навіть під час Великої Вітчизняної війни, коли всі ресурси СРСР було кинуто на боротьбу з окупантами, держава знаходила кошти для фінансування художніх фільмів патріотичного змісту: вони теж воювали на фронтах. Варто було б один із кораблів ВМС України назвати іменем Петра Калнишевського — наш Фонд узяв би над ним шефство.
Маємо тепер «русских казаков» там, де мали б бути наші
Принагідно зауважу: вже чверть століття обстоюю в усіх, де тільки можна, ЗМІ ідею відродження українського козацтва як стану, парамілітарної структури. Для прикладу, в РФ козацтво стало потужною силою, з якою нам тепер доводиться мати справу на Донбасі та в Криму, а протиставити їм нема чого. Хоч могли б ще два десятки років тому відродити козацький устрій в Україні в кращих традиціях української історії, а не малоросійської шароварної оперети з дерев’яними шаблями. І мали б потужну силу, на порядок вищу від нині поспішно створюваної Національної гвардії...
Упродовж багатьох років я звертався з такими пропозиціями до керівників держави, але намарне. От і дочекалися: маємо тепер «русских казаков» там, де мали б бути українські. Можливо, хоч нинішня воєнна ситуація подіє і підштовхне до відродження українського бойового козацтва. До його лав потрібно приймати кращих представників народу, після хоча б однорічної служби в Збройних силах. Це формування могло б успішно охороняти кордони, боротися із стихійними лихами, підтримувати на місцях громадський порядок. Воно повинне підпорядковуватися безпосередньо Президенту держави, який, будучи Верховним Головнокомандувачем, обирався б і гетьманом українського козацтва.
Попереду ж — 325-річчя з дня народження Петра Калнишевського, і ця дата має стати загальнонаціональним святом єднання нашого великого козацького народу.
Данило КУЛИНЯК, письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського.
