Ще на початку своєї незалежності Україна прийняла міжнародну класифікацію хвороб — МКХ-10. Однак дотепер деякі діагнози із цього списку вітчизняні лікарі не ставили. І не тому, що їх не було.

Чому ж?

— Річ навіть не в медикаментах і не у формулярах лікування. У нас немає основного — спеціально підготовлених дитячих психіатрів, які ознайомлені із сучасною світовою психіатричною практикою. Дитяча психіатрія, на відміну від дорослої, мало вивчена. Потрібно починати з освіти лікарів, — коментує лікар-психіатр, секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман. — Є захворювання, які українські психіатри до нинішнього року не діагностували у своїх пацієнтів. Наприклад, гіперактивний синдром у дітей. Замість цього діагнозу зазвичай «виявляли» розумову відсталість і відповідно неправильно лікували.

А от у світі на синдром звернули увагу. У 2004 році Всесвітня асоціація дитячої психіатрії визнала гіперактивний синдром проблемою №1 дитячої психіатрії. За даними західної статистики, від 3 до 10 відсотків дітей шкільного віку страждають від цього розладу. Тобто в кожному класі теоретично є такий хлопчик або дівчинка. Але у хлопчиків частіше виявляють цей синдром.

У дітей із цим діагнозом спостерігається дефіцит уваги. На уроках їм важко сконцентруватися, до того ж вони занадто активні та імпульсивні. Як правило, захворювання виявляється у школярів.

Фахівці стверджують: причиною захворювання є дефіцит деяких речовин — дофаміну та норадреналіну, — які виробляє головний мозок. Через їхню нестачу дитина не може управляти своїми емоціями. Але якщо вчасно виявити синдром, то в міру дозрівання кори головного мозку за правильної терапії від хвороби можна вилікувати.

Від непосиди з непередбачуваною поведінкою страждають усі: вчителі, батьки, однокласники. Але найбільше страждає сама дитина. Адже вона хвора, а оточуючі думають, що вона погано вихована і в неї низький інтелектуальний рівень. Насправді інтелект у такої дитини нормальний. Просто вона вимагає особливих уваги й підходу.

За словами Семена Глузмана, потрібна корекція поведінки і стану дитини. Якщо це легка форма — достатньо психотерапії. Якщо важка — необхідно додатково спеціальне медикаментозне лікування. Але розв’язати проблему можна лише в комплексі. Дорослі повинні знати, як правильно поводитися з такою дитиною. Головне — вчасно розпізнати її проблему, і тоді вона зможе уникнути долі багатьох психічно хворих дітей, залишитися в нормальному соціальному середовищі й не стати на все життя пацієнтом психіатричної лікарні або вихованцем спецінтернату для розумово відсталих.

— Основне завдання дитячого психіатра — навчити маленького пацієнта жити з хворобою, адаптувати його до соціального середовища, — каже співрозмовник «Лікарняного листка». — Допомагати спочатку потрібно без ліків. Починати з педагогів і батьків, пояснюючи їм, як поводитися з такою дитиною. Це проблема, яку маємо вирішувати не лише ми, лікарі, а ще до нас.