У бутність мою народним депутатом України я був автором Концепції національної безпеки та оборони України, одним з важливих компонентів якої було забезпечення здоров’я нації. І нині вважаю, що здоров’я нації є надважливою складовою національної безпеки, а відтак одним з напрямів забезпечення державної незалежності України.

Ключові проблеми медичної галузі України хотілося б розглянути на прикладі типового сільського району, такого як Верхньодніпровський Дніпропетровської області. У районі є декілька головних лікарів з різних галузей медицини та різних лікарень, не пов’язаних між собою, бо деякі міста змінили свій статус, ставши містами обласного значення. Отже, медичні заклади району не підпорядковані одній людині чи одній юридичній особі, яка б несла юридичну відповідальність за здоров’я населення району в цілому. Є на території району і залізнична лікарня, яку не фінансує відповідне міністерство, а забезпечує місцевий бюджет, проте вона не надає свої послуги решті населення і мешканцям сіл.

Раніше на території району тривала цілодобова ургентна хірургічна робота. Відділення хірургії у Верхньодніпровську, а також у місті Вільногірськ, селищі Дніпровському та у залізничній лікарні селища Верхівцеве мали свої напрями і відповідно до характеру захворювання або травмування машина швидкої допомоги доправляла хворих до цих відділень, а пацієнтів з прилеглих сіл — до найближчої лікарні і до якої приписане для обслуговування це село. Тому доправлення хворих і породіль здійснювали вчасно, а тому вчасно надавали їм кваліфіковану допомогу. Проте нині в районі, який має такі великі лікарні, немає жодної чергової служби, швидка допомога не підпорядкована району, а вимушена возити хворих аж до Дніпродзержинська. З таких віддалених сіл, як Мишурин Ріг, в якому ще до 1917 року була своя повноцінна лікарня, хворих та породіль теж возять до далекого Дніпродзержинська, а не до ближніх міст. Невиправданими є додаткові витрати швидкої допомоги внаслідок збільшення відстані до лікувальних закладів. Тобто останніми роками було повністю зруйновано систему медичної допомоги в Україні. Навіть за часів Союзу людям було проблематично діставатися райцентру для лікування чи планового обстеження, не кажучи вже про людей похилого віку. Тепер по медичну допомогу доводиться їздити за межі району. Звичайно, більшість цього не робить — люди залишаються кинутими владою напризволяще.

Загалом стала менш доступною медична допомога для малозабезпечених верств населення. Люди все життя працювали і відраховували відповідні кошти для свого медичного забезпечення в старості. Вони давно сплатили внески, які зараз вводять уже в системі страхової медицини. Це злочин, скоєний попередньою владою. Перехід до страхової медицини повинен бути поступовим, і люди мають право на той рівень медичного обслуговування, до якого звикли і на який розраховували, працюючи все життя.

Такі служби України, як міліція, військкомати, ДСНС, СБУ тощо, мають свої центри у районах, і їм оперативно підпорядковані підрозділи всіх населених пунктів на території цих районів незалежно від їх адміністративної підлеглості. Нині з призовом склалася така ситуація, що всіх призовників та допризовників для проведення медичних оглядів треба звозити до районного центру, хоча вигідніше було б виїжджати комісіям і проводити огляди на базі лікарень, розташованих у містах обласного значення, та інших лікарень на території району. Крім того, у Верхньодніпровському районі відсутні кваліфікаційні комісії, і непрацездатних людей доводиться возити для періодичного огляду до Дніпродзержинська і Дніпропетровська, що є знущанням над хворими і скаліченими людьми. Тому варто налагодити періодичну роботу кваліфікаційних комісій на місцях, проте для цього необхідно відновити відповідну базу в місцевих лікарнях.

На думку кваліфікованих лікарів, з якими довелося спілкуватися і які опікуються передусім здоров’ям населення, а не власними інтересами, незадовільний стан медицини пояснюється не лише недостатнім фінансуванням і нелюдським ставленням попередньої владної еліти до свого народу, а й ставленням самих лікарів до виконання своїх обов’язків. Лікарі та керівники лікарень не зацікавлені у кваліфікованому обслуговуванні населення з більшою віддачею відповідно до того фінансування, яке є, а зацікавлені в тому, щоб якомога менше працювати і нести менше відповідальності за результати своєї праці. Тому склалася ситуація, що лікарі, які закінчили виші і пройшли інтернатуру, за нинішніх умов не набувають досвіду у практичній діяльності, внаслідок чого їхня кваліфікація падає порівняно з попередніми десятиліттями, що засвідчили нинішні екстремальні умови, в яких опинилася Україна.

Наводжу як приклад Верхньодніпровський район. На території району з урахуванням міст обласного значення в усіх лікарнях є 5—6 ставок лікаря-хірурга, які ведуть прийом у поліклініках, але при цьому більшість з них не оперують, бо в районі немає жодного ургентного хірургічного відділення. Тобто хірурги, які раніше оперували, втрачають кваліфікацію. Але є й такі, які після закінчення інтернатури жодного разу не оперували і, отже, не стали справжніми хірургами. Раніше прийом у поліклініках здійснювали хірурги, які за віком або станом здоров’я не могли вже робити операцій. Тепер на цій роботі лікарі, які зовсім не мають хірургічного досвіду. Така само ситуація і з іншими спеціалістами-лікарями.

Вважаю, що необхідно відновити у сільських районах у межах наявного фінансування центри кваліфікованого медичного обслуговування з усіма складовими: цілодобовою хірургією, гінекологією, педіатрією, пологовим будинком, травматологією тощо. Навіть фахівці-кардіологи та інші вузькі спеціалісти, якщо немає відповідних відділень, можуть бути у складі терапевтичних відділень, а травматологи — у складі хірургічних відділень, щоб скоротити поїздки літніх людей до віддалених міст, які можуть бути проблематичними і для них, і для їх близьких.

Краще, що сталося за останні роки в Україні в галузі охорони здоров’я, — це запровадження сімейної медицини. Ця система почала виправдовувати себе. Але, щоб досягнути кваліфікації, необхідної для виконання функцій сімейного лікаря, необхідно пройти багатолітню практику, а в умовах нинішнього функціонування медицини у сільських районах це неможливо. Це пояснюється, зокрема, слабким контролем за діяльністю лікарів на місцях через відсутність централізованого управління медичною галуззю на районному рівні. Але ж відомо, що лише там може бути відповідальність, де є контроль. З другого боку, в сільську місцевість кваліфіковані міські лікарі жити й працювати не поїдуть. Та ще й платна медицина селянам поки що недоступна.

Для повноцінного забезпечення медичним обслуговуванням на районному рівні необхідно відновити чергову (тобто ургентну) медичну службу хоча б на базі районної лікарні і хворих доправляти в районні лікарні. Слід також повернути швидкі допомоги в райони і підпорядкувати їх відповідним черговим медичним службам. Концепція швидкої допомоги, втілена попередніми урядами, спричинила крах цієї системи і передчасні смерті. Людей з небезпечними травмами, загостреннями хвороб та породіль вчасно не доправляли до лікарень, що в багатьох випадках мало трагічні наслідки. Ця псевдореформа не сприяла, як заявлялося, підвищенню рівня технічного забезпечення сучасним медичним обладнанням і засобами доправлення хворих до місць надання медичної допомоги. Раніше районні лікарні закуповували 2—3 автомобілі на рік. Їх ставили на чергування у швидку допомогу. Натомість з чергування знімали частково зношені автомобілі й передавали їх у невідкладну медичну допомогу для поточного обслуговування району. Нині майже кожен район і місто відправили по 6—7 автомобілів до зони бойових дій. Переконаний, що за сприятливих умов, коли буде змога повернути служби швидкої допомоги до районних лікарень, селищні, міські і районні депутати знайдуть кошти для закупівлі автомобільного транспорту для медичних потреб району, а також для підтримання у відповідному стані наявного транспорту. Від цього залежить здоров’я їх і їхніх виборців.

Районну медицину має бути організовано так, щоб одна людина, наприклад головний лікар району, відповідала за загальний стан медицини в районі за всіма її напрямами, за життя і здоров’я людей. Їй мають бути підпорядковані всі медичні служби, включаючи швидку допомогу і санітарно-епідеміологічну службу району. Звітувати за стан медичного обслуговування головлікар району має у відповідному обласному управлінні охорони здоров’я. Начальник управління охорони здоров’я обласної ОДА, в свою чергу, має звітувати перед Міністерством охорони здоров’я. Тобто має бути чітка вертикаль з прямим підпорядкуванням. А принцип діяльності лікарень і лікарів має бути таким: держава виділяє фінанси не для забезпечення лікарів і їх особистих потреб, а для лікування і підтримання здоров’я громадян.

Слід приділити увагу підготовці медичних кадрів відповідно до нових реалій та загальній медичній підготовці громадян України. Починаючи зі школи та вищих навчальних закладів, усі мають отримувати навички надання першої медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях, зокрема пораненим. Громадяни мають уміти використовувати сучасні медичні пакети, якими забезпечено військовослужбовців, і аптечки, якими укомплектовано транспорт. Слід також приділити увагу підготовці середнього медичного персоналу: відновити військово-медичні кафедри для жінок у вищих навчальних закладах (підготовка медсестер цивільної оборони), переглянувши навчальні програми і розширивши медичну практику відповідно до нинішніх реалій. Необхідно переглянути навчальний процес у середніх медичних навчальних закладах, розширити курси військової медицини, а також значно збільшити практичну складову навчання фельдшерів за рахунок проходження практики при госпіталях і лікарнях. При цьому слід врахувати практику попередніх років, коли фельдшер міг атестуватися, маючи практику прийому не менше 20 пологів.

На завершення зазначу, що поранених в АТО бійців краще було б доліковувати на їхній малій батьківщині. Це сприяло б розвантаженню військових госпіталів, швидшому одужанню та психологічній реабілітації під час одужання ближче до своєї родини, а також поліпшило б їх забезпечення домашнім харчуванням, сприяло підняттю патріотичного духу в сільських центрах країни і патріотичному вихованню молоді. Це також допомогло б медичним закладам на місцях налагодити практику місцевих медпрацівників, учнів і студентів навчальних закладів у галузі військово-польової медицини та налагодженню більш тісних зв’язків місцевих громад та лікарень з військовими лікувальними закладами.

Володимир ШЕВЧЕНКО, полковник, народний депутат ІІ скликання.