Прихід першого поїзда в місто над Стиром нагадує легенду, а втім, це — історичний факт

Сьогодні Луцьк важко уявити без залізниці. Проте проклали її сюди майже на двадцять років пізніше, ніж до Ковеля. Сталося це за досить кумедних обставин. Влітку 1890 року, під час військових маневрів, цар Олександр ІІІ вирішив побувати в повітовому місті Луцьку. Він поцікавився в одного із своїх вельмож, чи є до Луцька залізниця. Глянувши на мапу, той побачив станцію Луцьк (нині Ківерці) і відповів ствердно.

Честь мундира чогось таки була варта

Уже після наради з’ясувалося, що станція з такою назвою розташована на залізничній вітці Київ—Брест —за 11 верст від повітового центру. Щоб зберегти добре ім’я чиновника і не завдати царю незручностей, вирішили негайно прокласти до Луцька залізницю. З Барановичів і Яблунної викликали четвертий залізничний батальйон, мобілізували населення. По профілю, близькому до нуля, без великих земляних робіт, по твердому грунту вдалося швидко прокласти полотно. Роботи почалися 1 серпня, а 19 серпня Луцьк з’єднали із залізничною віткою, по якій вже 20 серпня пішов перший ешелон з військами, а 22-го відкрився рух поїздів (дві пари в день, з середньою швидкістю 15 верст за годину). На місці тимчасового металевого навісу згодом спорудили залізничний вокзал, у приміщенні якого нині розміщено ресторан «Світлофор».

Довгий час станція Луцьк була тупиком. Перша спроба позбутися цієї незручності була зроблена в 1910—1911 роках, коли вирішувалося питання про будівництво залізниці Холм—Дубно—Чорний Острів. До того, щоб ця колія пролягла через Луцьк, міська дума залучила в Петербурзі повіреного з нотаріальним дорученням Ігнатія Кнолля, який мав лобіювати це питання серед столичних чиновників. Однак його місія завершилася безрезультатно, за що розгнівана луцька дума не виплатила пану Кноллю обіцяного гонорару. Згодом почалася Перша світова війна, і проектування цієї залізниці припинилося.

Цікавою є й історія прокладання вітки Луцьк—Стоянів (прикордонне містечко Галичини Стоянів у 1910 році вже мало залізничне сполучення зі Львовом). У 1914 році її будівництво велось від Луцька австро-угорськими полоненими. Роботи йшли мляво. В 1916 році колію так само поволі будували від Стоянова вже російські полонені. У 1919 році роботи взагалі припинилися. Влада молодої польської держави не виявляла особливого бажання поєднувати залізницею аполітичну, на її думку, Волинь з активною в пропагуванні української національної ідеї Галичиною. Проте багата продуктами Волинь цікавила Львів.

У Луцьку, де в той час споруджували річковий порт, теж були не проти, щоб деревину, зерно, м’ясо, фрукти можна було відправляти в Галичину. У 1924 році делегатам від Луцька і Львова відмовили у Варшаві у виділенні коштів на будівництво цієї залізниці. «Якщо хочете — будуйте, дозвіл дамо», — зверхньо заявив міністр транспорту Польщі. Так воно і сталося. Після відповідної агітаційної роботи серед населення сільських повітів було зібрано 125 тисяч злотих, і в 1925 році будівництво залізниці з Луцька до Стоянова відновили. Спочатку колію проклали лише до села Дубова Корчма (село на межі Горохівського і Луцького районів), а вже потім завдяки старанням і наполегливості начальника залізничних будівель у Рівному інженера Вишневського її продовжили до теперішньої Сенкевичівки. Лише в серпні 1928 року поїзди з Луцька могли навпростець — через Стоянів —прямувати до Львова. З того часу станція Луцьк перестала бути тупиком.

Якби не війна

А ось вузловою станцією Луцьк так і не став, хоч мав на те надію. На польських схемах міста передвоєнного періоду позначено аж три залізничні станції: Північну (пасажирську), Східну (вантажну, тепер тут залізничний вокзал) і Західну (спроектовану в районі вулиці Чернишевського по той бік Стиру). Планувалося спорудити ще один залізничний міст через Стир, а також прокласти колію на Володимир-Волинський. Зробити це було нескладно, враховуючи, що з Володимира в бік Луцька ще в роки Першої світової війни німці, щоб підвозити до фронту боєприпаси, проклали майже 30 кілометрів колії, і вантажні та пасажирські поїзди ходили аж до села Війниця Локачинського району. У 1940 році тут, враховуючи, що в повітрі вже пахло війною, військовим відомством інтенсивно велись роботи. До червня 1941 року майже на всьому відрізку шляху насипали залізничне полотно, проклали навіть кілька кілометрів рейок. Та до початку війни завершити роботи не встигли, а 1944 року колію до Війниці розібрали для ремонту магістральних шляхів, яким йшли ешелони з вантажами для фронту. А ось насипи, навіть ті, де так і не встигли прокласти рейки, довгий час заборонялось розрівнювати. Це вселяло надію на продовження будівництва.

Ще раз про цю вітку згадали в 50-х роках, коли депутат від тодішнього Торчинського району Євгенія Хитра звернулася до Верховної Ради УРСР з проханням відновити її і добудувати до Луцька. У 70-х роках, коли споруджували залізницю від Володимира-Волинського до Катовіце (Польща), цю пропозицію висунуло тодішнє керівництво області. Це скоротило б шлях криворізької руди до найбільшого в Польщі металургійного комбінату більш як на п’ятдесят кілометрів. Однак в той час прокладали Байкало-Амурську магістраль, і коштів на цей економічно вигідний проект не віднайшли.

Де розлуки і зустрічі плачуть...

І хоч обласний центр Волині так і не став вузловою станцією, 19 грудня 2003 року завершилась електрифікація перегону Ківерці—Луцьк, і відтоді до міста ходять електропоїзди. Рік у рік зростають вантажоперевезення. Сьогодні з Луцька без пересадки можна доїхати до Бреста, Москви, Києва, Сімферополя, Дніпропетровська, Чернівців, Львова, Рівного.

Однак є й проблеми. Давно вже не відповідає сучасним вимогам споруджений 1959 року залізничний вокзал. Багато років йде мова про його розширення чи принаймні реконструкцію. Однак далі розмов та обіцянок справа не рухається. Ще одне болить лучанам: з 1997 року споруджується пішохідний перехід через колії, який мав би з’єднати Привокзальну площу з найбільшим у місті ринком і автовокзалом. З того часу під колесами поїздів тут загинуло більше десяти чоловік. Коли завершиться довгобуд, у місті ніхто не знає. Прикро, але керівництво Львівської залізниці, як колись міністерство транспорту довоєнної буржуазної Польщі, байдуже ставиться до проблем головного міста Волині.

Історія залізниці в Луцьку коротка — якихось 117 років. Та вмістив цей період багато подій. Пам’ятає старий луцький вокзал і сп’янілих від революційних подій 1917 року солдатів, і волинян, які емігрували у 20—30-х роках до Канади, Аргентини, Уругваю, і гіркий плач юнаків та дівчат, яких вивозили в рейх для підневільної праці, і вибухи бомб в 1944 році у щойно визволеному Луцьку. Потім були ешелони з репресованими. Від’їжджала звідси і волинська молодь на відбудову шахт Донбасу, освоєння цілинних земель. Кожен мешканець міста має і приємні, і сумні спогади, пов’язані з залізничним вокзалом. Пісня Анатолія Горчинського «Троянди на пероні» теж про нього. Написав її композитор в 60-х роках у Луцьку, коли працював режисером місцевого облмуздрамтеатру, на слова відомого волинського поета, теж лучанина, Олександра Богачука.

На пероні, на люднім пероні,

Де розлуки і зустрічі плачуть,

Хтось розсипав троянди червоні,

І здається, ніхто їх не бачить.

А троянди, а троянди

До людей пелюстками кричать:

«Ми не квіти, ми — кохання,

А кохання не можна топтать...»

...Давно вже відгули паровози, не чути мідних станційних дзвонів, що відправляли в далекі і близькі дороги потяги. Та мелодія залізниці завжди живе в перестуку вагонних коліс. І сьогодні, як колись в юності, згадую її, сідаючи на луцькому вокзалі на київський потяг.

Волинська область.

На знімку: вокзал залізничної станції Луцьк сьогодні.

Фото автора та з архіву Ігоря ПАСЮКА.