Щойно вийшла з друку книжка журналіста-патріарха «Голосу України» Леоніда Бровченка «Як пестощі поспіхом до біди довели» (МП «Леся», Київ, 2014).

Писати про цю нову (бо були й інші) книжку Леоніда Бровченка — дуже хочеться. Отак буває хочеться залпом випити кухоль свіжого пива або зірвати яблуко, щоб не їсти, а просто дивитися й тішитися. У самому бажанні писати про таку книжку вже є радість. Бо це легкі тексти, їх кортить перечитувати й переказувати — з тим рідкісно-щасливим відчуттям, наче це не чужі тексти, а твої власні.
А тим часом ця замітка мені довго не хотіла починатися. Можливо, стримувало те, що Бровченко колись був моїм безпосереднім начальником. А це навіки зобов’язує до особливої відповідальності — хоч ми давно вже вийшли з координат службової субординації. Та й начальником він був дивовижно делікатним. От бувають чемні начальники, які стукають у двері, перш ніж навідатись до підлеглого. Ні, Бровченко не такий. Не згадаю навіть, чи він взагалі стукав, коли приходив. Він просто з’являвся — так, наче завжди тут і був, і в тебе не виникало охоти вставати, виструнчуватись і брати під козирок. Звісно, він, як і кожен начальник, приходив із якимось завданням — але те завдання у нього завжди мало вигляд невинного хабара, якого не можеш не взяти. Є такі ласкаві душевні давальники хабарів, що їм неможливо відмовити. Бо вони приносять тобі ніби не щось буденне — а дар небесний. І в тебе виникає чудне, не прописане в кримінальному кодексі, бажання — чимось віддячити, так само особливим.
Ось чому ця замітка довго не починалася. Аж поки я не змирився з тим, що рецензія все одно не буде кращою за саму книжку. Хай вже буде як є.
Отже, що перед нами? Це — колекція курйозних історій, пережитих чи почутих людиною, котра вміє весело бачити світ і має талант жити. Таких книжок у нашій літературі нібито є немало, й Бровченко тут не перший. Можна згадати Миколу Сома — його книжку анекдотів з власного життя. Або от львівський художник Юрко Кох назбирав і видав аж три томи «казусів від вельми цікавих людей». Такі речі завжди мають добрий попит. Чим тут вирізняється Бровченко? Тим, що його історії мають викінчену форму компактного оповідання, насичено-стислого, як мікросхема, й добре сконструйованого.
Можливо, оце вміння конструювати — невипадкове, адже Бровченко за першою освітою — інженер-радіофізик. Як сам пише, в молодості «займався паянням неметалевих деталей у вакуумі». Було це на знаменитому столичному заводі «Арсенал». Звідти Бровченко надсилав замітки до комсомольської газети «Молода гвардія», потім уже працював як журналіст у таких солідних виданнях, як «Радянська Україна» та «Голос України». Але інженерська жилка в ньому залишилася. Прочитайте хоча б його оповідь про те, як хлопці добували імпортний коньяк шприцом із запечатаної пляшки. Або про те, як дід Архип майстерно крав колгоспний цукор з мішка за допомогою очеретяної трубочки. Таке міг професійно оцінити та описати тільки інженер.
Одначе, якби йшлося тільки про прикладні технології, ми б не мали про що говорити. А в підоснові Бровченкових оповідань завжди лежить ще й натяк на чудо. От звідки це береться? Адже чудесам не учать — ні інженерів, ні навіть журналістів. Відчуття чуда дається — як талант, дається рано, ще до всякої освіти, навіть середньої. Мені здається, сам Бровченко розкрив цю таємницю в оповіданні «Як я боявся залазити у фотоапарат». Ця історія — з тих часів, коли Льоні Бровченку було всього років зо три, й до хати прийшов фотограф, щоб зняти дитину «на карточку» разом з дорослими. І пояснив, як воно буде. Мовляв, усі ви зробитеся маленьким, залізете в апарат, зафіксуєтесь на фотоплівці й вилізете з апарата назад. Після таких пояснень, пише Бровченко, «мене перекособочило. А раптом щось не спрацює і ми залишимось у камері на все життя маленькими?» І мій майбутній начальник категорично відмовився фотографуватися, бо таки страшно.
Але ж відомо: коли чогось дуже боїшся, це з тобою потім обов’язково станеться. Нехай і не буквально, а все одно ти можеш цього вже ніколи позбутися. «А раптом щось не спрацює?» І от ти приречений на те, щоб усе своє життя рятувати якихось маленьких людей від того, що вони залишаться навіки непроявленими. Ти цих людей знаєш і любиш, і ніхто, можливо, крім тебе, цих людей уже не пам’ятає, їх вже й на світі багатьох нема. А ти у своїх оповіданнях допомагаєш тим людям повернутися з камери забуття і бути серед нас. У цьому занятті завжди є якийсь міліграм драматизму, непритаманного банальним анекдотам. І той драматизм відчутний часом навіть у найсмішніших оповіданнях Бровченка. Істинно веселі люди — завжди мудрі, й у цьому сенсі Леонід Бровченко завжди залишається мені начальником.