Озеро Синевир — найбільше із високогірних озер в Україні. Його плесо, що розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, займає сім гектарів. Найбільша глибина озера — 22 метри. Утворилося воно близько десяти тисяч років тому в післяльодовиковий період. Кришталево чиста вода відбиває в собі голубінь неба, тож за Синевирським озером міцно утвердилася й інша, не менш поетична назва — «Морське око». Його «зіницею» є невеличкий острівець посеред озера, а «віями» — смереки, що оточують водну гладінь. Ця нерукотворна краса не могла залишитися поза увагою горян. Так народилося кілька легенд, які оповідають про походження озера. Ось дві з них, що вміщені в нарисі «Морське око». Виданий він зусиллями колективу національного природного парку «Синевир» за фінансової підтримки Фонду розвитку Карпатського єврорегіону.

Крізь землю пробилося море

У давні часи, серед дрімучих пралісів жили вільні люди. Ходили на полювання, випасали овець. Та прийшов якось пан, і мусили вільні вівчарі скоритися своїй сумній долі. Новий господар тяжко карав їх за найменшу провину.

Несподівано трапилося лихо. Вовки напали на овець, і вмить отари не стало. Молодий вівчар Іван знав, що від пана чекати милості — марно, і подався через гори Карпатські в далекі світи, аж до синього моря. Тужить на чужині вівчар, щоночі приходить на берег моря й оповідає холодним і темним хвилям тугу за рідним краєм, за батьківськими горами, де матір залишив й кохану покинув. — Всесильнеє море, — благав юнак. — Хоч одним оком поглянь на мою Верховину, рідній землі уклін передай...

І сталося диво: у самому серці Карпат крізь землю пробилося море й поглинуло виром пана та всю його челядь. Само ж задивилося на горді Карпати й навічно залишилось у них. Синє й чисте, мов око морське...

Синь і Вир

А ось друга легенда сповіщає, що у ті самі давні часи ці гори належали багатому графові. Верховинці змушені були працювати на нього: випасати овець і корів, косити траву, рубати ліс.

У графа була красуня-донька Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її, здавалося, була зібрана вся синява бездонного карпатського неба.

Одного разу багач вирішив довідатися, як наймити-лісоруби працюють у горах. Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, донька пішла збирати квіти. Раптом до її слуху долинули чарівні переливи сопілки, і дівчина пішла на ці звуки. На поляні, де паслися вівці, вона побачила юнака. Той одразу перестав грати і запитав: — Хто ти?

— Я — Синь. Ці ліси і гори належать моєму батькові. А ти хто?

— А я — Вир, пастух. Довго насолоджувалася мелодіями сопілки Синь, бо вони торкали і серце, і душу.

Через деякий час граф знову приїхав у ці місця, і Синь знову зустрілася з Виром. Молоді люди покохали одне одного і стали потай зустрічатися. Та лихі заздрісники донесли графові, що його донька кохає простого пастуха. І граф заборонив дочці зустрічатися з Виром. Та хіба є сили, які б перемогли кохання? Не зупинили Синь батькові заборони, а Вира не злякали погрози графа. І тоді той наказав убити пастуха.

Якось сидів Вир на лісовій галявині. Чекаючи кохану, грав на сопілці. Графські слуги підкралися й зіштовхнули на нього з високої гори величезний камінь...

Почувши страшну звістку, Синь побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого. Обняла величезний камінь-могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лилися й лилися, поки не затопили і галявину, і саму Синь. Так утворилося озеро, яке люди назвали Синевир. Вода в озері синя, як небо над Карпатами, як очі Сині, а острівець посеред озера — то верхівка каменя-могили Сині і Вира.

Міжгірський район

Закарпатської області.