Нещодавно в Києві вийшла збірка віршів Миколи Орловського «Стожари». Автор її відомий передусім як тележурналіст. Від початку сімдесятих Орловський працював у Держтелерадіо, потім у Національній телекомпанії. Зокрема, зробив десятки репортажів про діяльність Постійної делегації України в Раді Європи, був одним із організаторів нашого парламентського телебачення.
Коли людина з такою біографією ще й віршує, мимоволі побоюєшся, що ті вірші будуть насичені публіцистичними рецептами порятунку нації та клішованими брязкальцями на взірець «місяченько-козаченько». Справді, на сторінках збірки можна знайти і «місяченька», й «зіроньки», й всюдисущу нашу гербову калину. Одначе тут є й інші твори, що свідчать таки про поезію, безстрашну й навіть безсоромну (в тім сенсі, що вона не озирається на банально-спекулятивну мораль). Скажімо, один вірш починається такими рядками: «Приснилась мама... Господи, за віщо?.. Навіщо сон цей, проклятий і віщий?» Оце і є ота безстрашність, бо легко уявити, як на ці рядки накинуться ревнителі традиційної моралі. Мовляв, як?! Хіба так можна згадувати про покійну матір? Адже мати — це святе, то чому цей сон — «проклятий»?
Ці аргументи нібито й резонні, а насправді ми ховаємось за ними від очевидних істин та від власних гріхів. Адже ні перед ким ми так не грішні, як перед матір’ю. Але при тім надто легко і Україну матір’ю називаємо, і пишаємось (переважно у віршах та на трибунах), що ми її діти. Хоча навряд чи вона всіх нас рада звати своїми дітьми. Це ми себе так величаємо і готові розірвати всіх, хто разом з нами не величається. А Микола Орловський не боїться протиставити цій наївній благодушності енергію власного душевного опору. Він нікого не учить жити, він позбавлений самовпевненості, зате чесно ставить запитання перед самим собою: «А ти куди приречено летиш, мов куля, що не встигла помолитись?» Зрештою, песимізм мислячої людини цінніший за телячу радість деяких оптимістів. Тому, якби довелося вибрати якийсь один вірш із цієї збірки, я вибрав би той, що зветься «Короткий вірш про кінець світу»:
А завтра знову буде просто день.
Звичайний день під назвою «останній»
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми разом — одностайні, як у стайні.
Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує — то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете
І з перехожих мірок не знімає
На те, також останнє, убрання.
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо — навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях...
