«Нехай буде розумно витрачено зле зібране»

Річ у тім, що Михайло Іванович очолює громадську раду з надання допомоги монастирю і храму. Розпочав це рік тому і перетворив на справу цілого життя. Його радує будь-яка увага та інтерес до храму. Уже телефоном, захлинаючись, розповідає про все — історію створення і будівництва церкви, сьогодення і проблеми.

— Спочатку, коли я вперше побачив цей храм, мене, як будівельника, вразила його архітектура, — каже Михайло Кондратьєв. Нагадує храм Василя Блаженного в Москві. Але Пелагіївська чи, точніше, Свято-Михайлівська церква, дещо вишуканіша, затишніша. Інше відчуття виникло, коли ступив на поріг. Не можу точно передати, але щось у душі просвітліло й стрепенулося. Втім, краще все самому побачити й відчути.

Дістатися до монастиря нелегко. Автобуси туди не ходять. А донедавна і на машині можна було заблудитися. Ані табличок, ані покажчиків. Кілька місяців тому встановили покажчик, відремонтували дорогу. Допомогли добрі люди. Може, й автобус колись пустять.

Поки що їдемо в мікроавтобусі, «організованому» Михайлом Івановичем. Від Миколаєва — 130 кілометрів, майже на межі з Кіровоградською областю. 

За вікном автобуса похмуро, мрячить дощик. Але ген крізь хмари видніє сонячне «віконце». 

— Там і монастир, — каже сусідка. 

Під’їжджаємо. Чарівна картина. Посередині степу, над річкою Інгул, височіє чудовий 50-метровий храм. Блакитні бані зливаються з небом, і від того виникає відчуття піднесеності й легкості самої споруди.

— Можливо, благодатна дія цього місця на людей пояснюється тим, що високими були задуми будівельників, — розповідає місцевий краєзнавець Володимир Швець. 1896 року церкву заклали брати Андрій і Михайло Дуриліни у пам’ять про трагічну смерть своєї матері Пелагії. Підготовка до будівництва почалася заздалегідь. У великих ямах, оббитих дошками, впродовж п’яти років витримували вапно для будівельного розчину. Додавали в ями кості тварин, а під час будівництва — свинцевий порошок. Для виробництва цегли збудували спеціальний заводик. Цеглу виготовляли з місцевої високоякісної глини.

Архітектора запросили з Німеччини, художники і муляри були з Москви. Залізну огорожу і вікна, хрести робили на власному заводі Дуриліних у Житомирі. А кахляний іконостас замовили в німецької фірми «Мейсон». 

На 12 банях установили хрести, в які вмонтували дзеркала. Коли сходило сонце, здавалося, що сяє вся церква. Ще було 12 дзвонів загальною вагою більш як три тонни. Залунали вони в день відкриття храму — 19 серпня 1904 року на честь святого архістратига Михаїла. А замовкли дзвони 1930 року.

Тоді в атеїстичному пориві активісти викинули зі склепу прах похованої родини Дуриліних, забрали цінності, а більш як 200 ікон спалили за селом. З тканих ікон і корогов пошили мішки для збереження зерна. А саму церкву перетворили на склад зерна й поставили там крупорушку. Кажуть, місцевий селянин Дмитро Остапенко хотів закопати прах покійних і поплатився за це тавром «ворог народу».

А ще розповідають, що коли змусили знімати хрести з бань, 11 зняли легко. До речі, за кожен знятий хрест платили 30 трудоднів. А от 12-й хрест так ніхто і не зняв, не піддався він. Хіба не чудо?

Дванадцять років тому храм передали Українській православній церкві. Завдяки трудам архієпископа Миколаївського і Вознесенського Пітирима, у квітні 1994 року відбулося перше богослужіння. Два місяці по тому було створено жіночий монастир. А у 1996-му Свято-Михайлівський храм прийняв перших черниць.

— Коли ступила на поріг храму, побачила лише зграї голубів та горобців. Скрізь пилюга, розруха, запустіння, — розповідає матушка Серафіма.

Сьогодні в монастирі несуть службу черниці і послушниці. День починається о пів на п’яту ранку з молитви, аж до вечора — молитви і праця. Є присадибне господарство, пасіка, город, сад, череда корів. І всім заправляють кілька жінок, які присвятили себе служінню Богу.

Напевно, ніколи не осягнути нам, грішним, що рухає ними, як можна відмовитися від мирських благ. Нехай і це залишається нерозгаданим, принаймні для мене, чудом.

Ще одну чудесну історію почула я про преподобну Пелагію, на честь якої названо один із бокових вівтарів. Чому чудесну? Та тому що історія давня, а суть її аж надто сучасна.

Отож, жила собі в Антіохії Пелагія. Була вона справді красунею, але легковажною і розпусною. Зустрів її якось відомий своєю мудрістю єпископ Нонн. Не засудив він Пелагію, а тільки ревно молився за неї. Коли Нонн відправляв літургію, до храму зайшла Пелагія. Богослужіння і проповідь Нонна так приголомшили її, що вона жахнулася свого грішного життя й відмовилася від нього. Майно принесла єпископу. А той роздав його бідним, кажучи: «Нехай буде розумно витрачено зле зібране». 

Багато чудес зберігає Свято-Михайлівська церква. Рік тому почала мироточити ікона Владимирської Божої Матері. За словами матушки Серафіми, сталося це в неділю. Ікона геть ніби вкрилася росою. Цього року ікона мироточила перед святом ікони Божої Матері Владимирської і на Великдень. У 1998 році послушник із Києво-Печерської лаври подарував монастирю ікону «Життєдайне джерело». А через якийсь час ікона почала самооновлюватися. Теж чудо.

Сьогодні храм відновлюють. Силами єпархії, парафіян, підприємств області відремонтовано покрівлю, дзвіницю, добудовують монастирську огорожу, келії для сестер, готель для прочан. Дуже допомагає громадська рада. Михайло Іванович раз у раз «смикає» керівників великих підприємств. Ті не відмовляють. Здається, храм засяє на сонці так само, як сяяв сто років тому. Адже поготів має бути «розумно витрачене» зібране усією громадою.