Біля Макошиного — поромна переправа. Я дізнався про неї від одного сільського голови «з того берега».
— Це ж ви, якщо будете їхати через сосницький міст, то дасте гак кілометрів 40, — сказав.
Коли під’їхав до Десни, пором стояв впритул до протилежного берега. Поромник, вочевидь, чекав людей, щоб не їхати порожняком на другий бік. Та бажаючих переправитися від мого боку прибувало: люди на підводі їхали заготовляти сіно, батько і син — до рідні в Остапівку. Тож, зачекавши ще кілька хвилин, поромник відчепив свій транспорт і, схопившись руками за трос, повернув його гострим кутом до течії. Я так і не міг здогадатися, де заховано мотор: поромник вільно походжав плавзасобом, а той швидко долав метр за метром. Сім хвилин — і пором уткнувся у берег.
Завантажилися. Спочатку заїхав я машиною. Потім — кінь з возом. Запитую у колишнього колгоспного шофера, а тепер поромника з п’ятирічним стажем Олександра Страмка, а де ж мотор.
Він сміється:
— Мотор — Десна!
— ???
— Течія тут сильна. Я повертаю пором «гостряком», і Десна сама тягне таку махіну!
— Ого! — щиро дивуюся.
Розговорилися, поки Десна нас тихо і плавно несла до другого берега. З’ясувалося, пором працює з 15 червня аж до самих заморозків.
— Чому так пізно розпочинаєте перевозити?
— Це не від нас залежить. Рівень повеневої води у Десні ще великий. До того берега, де луки, не причалиш...
— Трос не ламається?
— Буває і таке! У мене до порома прив’язаний човен. То вже тоді, як приб’ємося до берега, шукаю поміч, щоб повернути неслухнянця на своє постійне місце.
— А як же катери, баржі Десною курсують і не зачіпають поромну переправу?
— Коли ідуть — дають мені гудок. Я тоді трос опускаю у воду.
