Харків, як і вся країна, відзначав День аеромобільних військ. Еліта збройних сил, блакитні берети, повітряна піхота, гарячі хлопці, здатні в лічені години з’явитися в найгарячішій точці і виконати будь-яке завдання, часом ціною власного життя. Здається, саме так уявляє чи ще не дуже давно уявляло суспільство мужніх людей цієї військової професії.
Вранці їхав у метро поруч з ними. Бездоганно відпрасовані мундири, білі комірці, хвацько посаджені на головах ті самі берети (мрія будь-якого хлопчиська), на грудях — бойові ордени й медалі. Куди вони їхали? Напевно, як завжди, до місця традиційного збору, в парк ім. Горького, де збираються щороку.
Це традиція. Причому придумана не генералами, а рядовими, хто і створював славу повітряної гвардії. Змінити її одним махом, заборонити — дурне діло. Спрямувати в цивілізоване русло — діло зовсім інше, але не бар’єрами, не чиновницькими наказами. Десантники ще й не такі фортеці брали. Але, мабуть, тиловики про це не мають ані найменшого поняття.
Однак доки хлопці збиралися, доки міцно тиснули один одному руки, доки згадували і славні, і важкі деньочки, інші хлопці в тиші кабінетів організували їм невеличкий подарунок — заборонили продавати у зв’язку з їхнім святом будь-які спиртні напої і навіть пиво.
Я не великий шанувальник Бахуса, особливо в таку спеку. Але якось погано собі уявляю зустріч бойових товаришів без традиційних ста грамів. І ніякі заборони тут не поможуть. Тільки розізлять, розсердять, підохотять.
Елементарна логіка, ази психології. Це ж яким невігласом, яким дрімучим менеджером у громадському управлінні треба бути, щоб зробити все щонайгірше!
