Рішення про це ухвалила Верховна Рада України: село Межиріччя Млинівського району, в якому 37 дворів і проживає 102 мешканці, перейменовується на село Чекно. Це підтримано територіальною громадою на місцевому референдумі, погоджено відповідно до законодавства, розглянуто і схвалено Ярославицькою сільською, Млинівською районною, Рівненською обласною радами.
У такий спосіб Верховна Рада України поставила кінцеву крапку в цій майже двадцятидворічній епопеї з перейменування древнього села, яке, до речі, із Чекно, що йменувалося так протягом чотирьох століть, стало Межиріччям у 1946 році за вказівкою тодішньої радянської влади. Але у 1992 році на сільському сході тутешній люд вперше офіційно висловився за повернення історичної назви. Дві наступні спроби припадають на 2005 та 2009 роки, коли Рівненська обласна рада порушувала перед Верховною Радою України клопотання про повернення селу історичної назви. Втім, кожного разу переконати депутатів не вдавалося. Свою відмову вони мотивували у тому числі й тим, що не проводився сільський референдум. Не так давно такий референдум відбувся, і його результати засвідчили, що за «Чекно» висловилося 82 відсотки мешканців.
Зрештою, незважаючи на офіційні чи неофіційні вердикти, місцевий люд ніколи не викорінював із свого мовного обіходу слово «Чекно». Це, по суті, було просто неможливо, адже коріння даного найменування сягає ще княжих часів. Звідси й походження поселенського ймення — від слова «чеканити». Дійсно, тут у древні віки розташовувалася монетна майстерня, яка належала князю Ярославу Ізяславовичу. Відповідно на монетах відчеканювалися атрибути князя. Гроші були «ходовими» не тільки у межах удільного князівства, а і по всій землі руській.
Інший історично важливий для Чекно факт — перебування у 1881 році у селі Лесі Українки. Тоді по всій окрузі славилися чекнянські піснеспіви (веснянки), і мама майбутньої прославленої поетеси повезла своїх дітей до села, щоб вони насолодилися ними, і, як сама казала, «заправилися» в українстві, в любові до всього хорошого, народного, національного. Про цей день сестра Лесі Ольга у своїх спогадах відгукувалася так:
«Мене буквально вразило ще не видане видовисько: стоїть гурт різного віку людей і між ними мама, Міша, Леся... Вони пильно дивляться, як другий гурт самої молоді робить щось надзвичайне. Стаю коло мами і вперше у житті бачу та чую «Женчичок-бренчичок», «Зайчика», «Чорнушку-душку», «Подоляночку»... Леся старша за мене на шість років і без порівняння вразливіша — пам’ятала ті чекнянські веснянки все своє життя».
До речі, чекнянські весняні обрядові пісні Леся Українка включила у збірник «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии, собранные Ларисой Косач, музыка записана К. Квиткой. Издание общества исследователей Волыни. К., 1903». Ці пісні ввійшли і до «Збірника народних пісень в хоровому розкладі пристосованих до учнів молодшого й підстаршого віку в школах народних», упорядкованого знаменитим Лисенком.
Що стосується нав’язаної назви Межиріччя, то його етимологія була продиктована звичним стандартом — поселення омивається двома річками: із заходу Стиром, із півночі Тишицею. Втім, Межиріччя Ярославицької сільради, зважаючи навіть на свою попередню величну історію, «залишалося поза конкуренцією» у порівнянні з іншими однойменними поселеннями. Приміром, із Острозького та Корецького районів, знаменитими своїми монастирями. Водночас Чекно, можливо, — єдине поселення з такою назвою в Україні. Тим воно вирізняється і, безперечно, пишається і своєю минувшиною, і, звичайно, своєю історичною назвою, яка справедливо повернулася.
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
Мур Хрестовоздвиженської церкви, яку споруджено у Чекно в стилі українського бароко у ХVІІІ столітті, і яку в 1963 році зруйнували радянські атеїсти, нагадує про древнє походження села.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
