Цю історію розповіла старенька Фросина Микитівна. Живе вона на невеликій залізничній станції разом з сестрою Уляною та її чоловіком. Сестра на три роки молодша від Фросі, але на вигляд значно старша.
— Ох і невдячна доля випала нашій Улі! — бідкається Фросина Микитівна. — А все через її вдачу. Я оце в свої літа помічаю, що Бог дуже часто зводить докупи різних людей: доброго зі злим, розумного з дурним, гарного з потворним. Але щоб отак, як в Уляни, й не стрічала більше... Ще як виходила сестра заміж, хто тільки не благав її схаменутися. Не послухалася.
Фрося пам’ятає Улю молодою. І вродлива була, і сердечна, і роботяща, і розумна. Таку кожен узяв би за дружину. А вона вийшла за не раз жонатого Андрія. Що гулящим був — то півбіди. Взагалі — ні риба ні м’ясо: ледащо, двох слів не зв’яже, ще й малий, як пуцьвірінок. Зате випити аж трусився. До старості залишався ще добрий десяток літ, а в нього ніс уже почервонів.
Однак, коли побралися, Уля його на руках носила. «Істинно так, не брешу і можу забожитися! — хреститься Фросина Микитівна. — Сама бачила. Сидимо за столом, то вона його, як дитину, панькає. З’їж оце, Андрійчику, закуси оцим... А від нього —ані слова путнього. Тільки їсть та п’є. Потім одразу починає дрімати. От Уля його на руки — і в постіль. Подушечку підмостить, укриє. А нам усе Андрія вихваляє, який він добрий. Наряджала його, так ходив, мов той міністр. Люди чудувалися. Хоч і сопливе, казали, а щасливе».
Діточок Бог їм так і не дав. Ніхто не сумнівався, що винним був Андрій (хоч в одної з його дружин підростав хлопчина). Але хіба перейматися тепер навздогін? Краще тихо й спокійно доживати віку разом. Але тільки-но обоє вийшли на пенсію, Андрій несподівано наче сказився. А все через те, що його пенсія була трохи більша, ніж в Уляни. Вбив собі в голову, що вона зазіхає на його гроші. Наче тринькає не тільки на себе і на своїх родичів, а й на старців та усіляких невдах. А що поробиш, коли Уляні всіх шкода? Особливо сьогодні, коли життя «некучеряве». Нікого з хати без гостинця не випустить, старому й малому допоможе. Тож, коли лише Андрія панькала, хорошою була, тепер же не така стала. Почав бурчати, як варивода: «Тільки курка від себе гребе та ти!».
Насупиться, як чорна хмара, надметься, як сич — і все лічить, ховає та переховує гроші. Врешті-решт, завів Андрій новий порядок: харчуватися порізно, але під «список» він видає гроші на продукти. Щось не так, одразу лемент піднімає: «Хто тебе просив стільки ковбаси брати? Я ж її всю не з’їм, а в тебе зубів немає, щоб її їсти!».
Уля все це боляче сприймала і страждала. Не від того, що сама недоїдала, а від того, що він таким став. Але ще дужче панькала чоловіка. Та не допомогло: одного божого дня Андрій вигнав Улю з дому. «Іди собі геть і не вертайся, — сказав. — А то я з тобою з голоду пропаду!» Жінка не заплакала, нічого з собою не взяла і пішла до сестри. А Андрій продав хату і поїхав у місто до сина, якого років двадцять не бачив. Наче там його тільки й чекали!
...Десь через рік-два, але точно, що пізньої осені, сестри найняли водія, щоб він вугілля їм завіз. Водій — ще зовсім молодий хлопчина, з місцевих, але давно мешкав у райцентрі — нічого не підозрюючи, раптом запитав, де жив тут колись отой дядько Андрій, який здурів на старість і вигнав жінку?
— А навіщо тобі це знати? — злякано запитала Уляна.
— Та був я недавно в місті, зустрів його. Худий та хворий, мов з хреста знятий, і жовтий, як позаторішній буряк, зігнутий у три погибелі. Жебракує на базарі. Там же й живе. Синова дружина вирядила його через тиждень, а син не заступився.
Наступного ранку Уляна зарізала курку, наварила борщу та картоплі і подалася електричкою до міста. А надвечір привезла Андрія додому. Фросина Микитівна ледве впізнала його. Так і живуть утрьох — Фрося, Уля і Андрій.
Андрій став мовчазний, неначе язика проковтнув: місяцями мовчить і тільки сопе. Хто до нього заговорить — не обзивається, наче не чує.
Дніпропетровськ.
