Для багатьох мешканців Левківців, що в Ярмолинецькому районі на Хмельниччині, «сільська власть» уособлюється в Петрові Романюку, восьмидесятилітньому депутатові сільської ради, котрому вже втретє земляки довіряють цю високу .
З Петром Михайловичем Романюком знайомство вийшло випадковим. Спочатку приїхав його син, щоб забрати батьків приз, який той виграв як передплатник «Голосу України». Поцікавилася:
— Давно батько передплачує газету?
— З першого дня, — відповів син. — Часом до третьої години ночі читає. Нічого не пропустить. І це у вісімдесят років.
Від Хмельницького до Левківців — кілометрів двадцять по трасі та ще зо п’ять від дороги. Спробуй доберись. У п’ятницю ввечері маршрутка везе сюди односельців, які працюють в обласному центрі, а в неділю по обіді забирає їх назад. От і виходить, що невеличкі Левківці майже тиждень відрізані від світу. Колись були тут і колгоспна контора, і гарний тваринницький комплекс, і техніка усяка... Життя гуло. Тепер залишилися хіба що латки земельних паїв та сільська рада.
— У сільської «власті» бюджет свій є. Воно, може, сльози — не гроші, дванадцять тисяч гривень на рік. Плата за землю, транспорт, ще деякі податки, — діловито підраховує Петро Михайлович, — але ж і їх треба по совісті, по справедливості поділити. Тож я і воюю. Он постановили на фельдшерський пункт виділити 210 гривень на рік. Що за них купиш, хіба тільки зеленки? Гляну на все те — душа болить.
Петро Михайлович — подолянин з діда-прадіда. Усі його предки звідси. І батько, що був ветлікарем ще у царській армії, і мама, сільська повитуха, яка свого часу ледь не половині села допомогла на світ з’явитися. Та й його самого всякий знає, хоч доля добряче поводила по чужих світах.
Ще в голодомор батьки взяли до себе в дім дівчинку-сироту. Так і росли вони, як брат із сестрою. А коли у війну німці почали забирати молодь на каторжні роботи, то з їхньої хати записали її, бо була на два роки старша. А він, такий невисокий, худенький, ще зовсім дитина, прийшов до батьків і сказав: як же їй їхати, куди? Вона ж дівчина. Мені треба замість неї. І батьки, прості сільські люди, зате із шляхетною душею, погодилися: нема як чужу дитину з хати відпускати, нехай уже своя йде. Не відали тоді, в яку лиху дорогу на все життя відправляли свого хлопчика.
Спробував Петро втекти. Стрибнув на ходу з поїзда, пішки за сотні кілометрів добирався назад до села, переховувався на горищі. Але ж на те вона і доля, що від неї не втечеш. Під конвоєм, в товарняку його все-таки доправили до Німеччини, там — до фермера. А той так збиткувався, що й дотепер Петро Михайлович не знає, як вижив.
Певно, не уцілів би, якби одного дня його не забрав до себе інший чоловік. У старого німця було чотири сини. Усі пішли воювати. І всі четверо загинули. Вони мали б стати найзапеклішими ворогами, зненавидіти один одного — український остарбайтер і батько чотирьох німецьких солдатів. А стали мало не рідними людьми. Вже по війні казав хазяїн своєму працівникові: зоставайся тут, віддам тобі господарство, бо більше нема кому. Де там, узяв лише нового костюма та черевики — і у свої рідні Левківці.
Здавалось, уся біда позаду. Що з того, що село і люди в ньому бідні й голодні. Він встиг і в школу трохи походити, і одружитись, і навіть районному начальству в око впав — спритний, метикуватий, роботящий. А що молодий — не біда, де ж їх досвідчених після війни взяти. Отож видали Петрові казенного коня, кобуру з пістолетом і призначили районним фінінспектором. Та не довго в начальстві ходив. У 47-му Петра Романюка звинуватили у шпигунстві. Каже, ні про що не жалкує у своєму житті: ні про те, що не став спадкоємцем німецького фермера, ні про те, що не поїхав за океан, як пропонували йому союзницькі війська. А жалкує лишень за марно втраченими роками у в’язницях на рідній землі.
Хоч як били, а зізнання у шпигунстві він так і не підписав. Найобразливіше було те, що найбільше катував і знущався з нього свій же земляк, із села. Що казати, дивна, незбагненна людська душа. На одному полі, під одними вербами може зрости і лицарська шляхетність, і підлість Іуди.
«Землячкові» не вдалось вибити із Романюка шпигуна. Зате «зрадником батьківщини» його зробили. Аж на вісім років.
Про своє табірне життя не розповідає, хоча нічого не стерлось із пам’яті, не забулось. Тільки про свій віщий сон говорити без сліз не може. А наснилося йому, що прилетіла якась пташка, ну, точно така, як у їхньому садку колись співала, сіла на груди та й каже: «Підеш на волю». На ранок Петро до діда Крутисвіта — він і земляк, і найстарший у бараці був: що воно за знак? Знав Петро, що ніколи з такою статтею раніше строку на волю не відпускали.
Ні дід Крутисвіт, ні Петро ще не здогадувалися, що вже помер Сталін, що для тисяч табірників невдовзі розпочнеться нове життя. Але старий сказав одне: «Підеш, синку, додому».
Тією пташиною, що наснилася, летів він у Левківці. Із довідкою про реабілітацію і відсутність складу злочину. Але із записом у паспорті про судимість. Із цим штампом Петрові Романюку показали одну дорогу: на сільську ферму.
Але ж це не полон, не табір, не кара — це твій дім, твоє поле, твоя ферма. І на ній зумів Петро Михайлович заробити орден Трудового Червоного Прапора. А потім ще не одну медаль на буряковому полі. Як наважилися давати їх колишньому ворогові народу? «Та як же? — дивується Петро Михайлович. — Я звідси. І батьки мої тут були. І діди. Всі знали, що я не винен».
Можна було б і не розказувати про його життя. Справді, всі знали, як він прожив. Бо невеличкі Левківці також прожили з ним таке ж схоже і непросте життя. І доживають вони його разом. А тому і розуміють один одного. Ось дві жінки прийшли — поможи. Вони всю війну в Австрії пропрацювали, а в архівах хтось усе наплутав, то й жодної компенсації. Сільський депутат послав свої листи і в архіви, і в фонди, і до різного начальства, а добився-таки, щоб жіночкам по півтори тисячі марок виплатили. Сам того не має, колишній остарбайтер, але нічого, свого дочекається, а чи вони дочекалися б?
Був у нього друг, Павло Пиявчик, Герой Радянського Союзу. Кому ще в Левківцях Золоту Зірку давали? А так і не дочекався за життя, щоб хоч якась пам’ятка про нього в селі залишилася. Тепер Романюк добивається, щоб і вулицю назвали, і погруддя поставили, і школу перейменували. Бо підуть із життя такі, як він, то й ніхто не знатиме, як вони прожили, їхні Левківці, яких героїв зростили.
Хто тепер потурбується, що он його сусід — ветеран праці, лежить без обох ніг. Усе життя разом із жінкою проробив, а на старість, крім злиднів, так нічого і не заробив. Добре, що виклопотав у районі жінці хоч пенсію у 48 гривень по догляду за інвалідом, бо ж у хаті просто біда чорна.
— А то якось від баби Стасі Мазур невістка прийшла, — перебирає в пам’яті один за одним своїх односельців Петро Михайлович. — Старій людині молочка б, а хто ж ту корову триматиме, коли бабі уже 102 роки? Я їм і подарував одне козенятко. У моєї кози Майки саме двоє було...
«А про Олену Гуменюк знаєте? У неї дві дочки є, а у кожної по сину було. Пішли обоє в Афганістан і не повернулись. Вони бабі хату перекрили б. А так, хто їй шиферу дасть? Ледве випросив».
Скільки тих «несправедливостей», великих і маленьких, зібралось у селі — хіба всі перелічиш. І криниці повалились, і дороги розбиті. І ферми вже давно немає, і молодим нема куди на роботу ходити. І для старих людей така та старість важка... А Петро Романюк, восьмидесятилітній депутат, усе ще підставляє своє плече. Хоча в самого після двох інсультів яке вже здоров’я? Ще й недочувати став. Колись у районі пообіцяло йому начальство слуховий апарат. Але вже років зо п’ять минуло, а апарату все немає. Як не крути, а важкувато без нього сільській «власті».
Ми ще довго розмовляємо з Петром Михайловичем і про партії, і про політиків, і про те, якого президента обирати. У нього ж просто хата-читальня — щотижня з десяток газет перечитує, а тоді ще й усім сусідам роздає. «Щоб були в курсі».
Потім від політики переходимо до кози Майки, бо ж вона — чи не найголовніше багатство сільського депутата.
Таке воно, життя, і така «власть» у селі: все в ній перемішалося — від державної політики до хазяйського хліва. Та як знати, може, не оті високі політики, а саме такі, як дід Петро, і підтримують своєю владою життя в країні. Бо ж до Бога — високо. А дід Петро —він тут, поруч. До нього швидше.
Хмельницький.
