Не кожній нації доля дарує лідера, здатного у важкі для своєї країни часи мудро й далекоглядно визначити подальший найоптимальніший шлях її розвитку. Все гаразд з цим у турків: у них був Кемаль Ататюрк. Учора виповнилося 65 років з дня його смерті. «Батько турків» — так перекладається це знамените прізвище — прожив лише 57 років. Та цього короткого і яскравого життя вистачило для того, щоб назавжди стати символом нації, її сьогоднішнім дороговказом.
Неспокійні часи завершення Першої світової. Руїни Османської імперії й безліч бажаючих поновити колишнє панування. Країна окупована військами Антанти. Вже відомий полководець, генерал і паша Мустафа Кемаль очолює визвольний рух. 1922 року турецька армія під його проводом остаточно розгромила інтервентів. Сам генерал розпочинає свої великі історичні реформи. Створено перший всенародний парламент, скасовано монархію й проголошено республіку, небачених досі змін зазнає система державного й адміністративного устрою. Арабську писемність замінюють латинським алфавітом, країна переходить на григоріанський календар, жінки вперше за всю історію країни отримують виборчі права... І все це — у 20-ті роки минулого століття, в ісламській країні.
Прізвище Ататюрк Мустафа Кемаль отримав від Великих національних зборів 1934 року. Після його смерті Туреччина продовжувала рухатися обраним «батьком турків» напрямом, і основи цього курсу залишаються непохитними й досі. В цьому феномен ролі Ататюрка. Адже перспективи скочування Туреччини чи то до фундаментального ісламського режиму, чи то до світської диктатури азійського типу були свого часу цілком реальні. Але вже 1945 року в Турецькій Республіці запроваджують багатопартійну систему — необхідну складову демократії європейського типу. 1952 року держава вступає до НАТО, нині є кандидатом на вступ до ЄС. За рівнем демократії мусульманська євразійська Туреччина значно випереджає деякі стовідсотково європейські країни, які невпинно декларують свій європейський вибір. Для Туреччини цей вибір зробив колись її Ататюрк. І не на словах, а на ділі.