Мазепа: «Кордони я собі ті осаджу»

У 1679 році за наказом з Москви відбувся «великий згін» населення з Правобережжя. Людей примусили перейти на Лівобережжя, їхні житла спалили, аби покинуті згарища міст і сіл більше не приваблювали завойовників, нових гетьманів, протурецьких або пропольських. У цій справі І. Самойлович відрядив до російської столиці І. Мазепу та свого небожа — гадяцького полковника Михайла Гадяцького. Вони мали переконати царських урядовців у розширенні меж Гетьманщини за рахунок cлободських полків.

«На цю сторону, — зазначали посланці, — з того боку Дніпра перейшло одинадцять полків, але тепер їх залишилося у нас одна третина (понад 20 тисяч сімей. — Авт.), а дві частини пішли раніше в слобідські полки і там мешкають. Нехай би великий государ вказав полки слобідські, населені українцями, — сумський, харківський, ахтирський і рибинський, — віддати під гетьманський регимент, тому що усі ці полки, як і гетьман і усе військо запорозьке, так само українці і одного государя піддані, і тоді б гетьман відав, де цих правобережних жителів разселить, і над усіма начальствував би гетьман, як нині бояри начальствують». На це їм сказали, що вже наказано провести межування між слободським і гетьманським краями. І. Мазепа у це не повірив: «Нам сумнівно, що вказано відмежувати і обмежити слобожан від нас. Межувати їх ні для чого: і слобідська Україна, й гетьманські міста — під державою одного великого государя, і усі жителі — і в тому, і в іншому краю — його вірні піддані».

Хитрому задуму гетьманців не вдалося справдитися. Побоюючись посилення ролі гетьмана, цар не прийняв пропозицій Батурина. Посланці Самойловича отримали небажану для них відповідь: «Великий государ вкаже послати добрих дворян розглянути і описати порожні землі, годні до поселення, і зміркувати, скільки на них можна поселити людей, наділивши їх ріллею і сінними покосами, а по опису таких земель гетьманові буде повідомлений царський указ про поселення згаданих задніпрян».

Ставши у 1687 році гетьманом, І. Мазепа практично з перших років свого правління вживає заходів, аби сполучити Правобережжя з Лівобережжям і ліквідувати несправедливі щодо України статті мирного договору 1686 року між Московією та Польщею.

Згідно з «Вічним миром» 1686 року землі від Києва до Чигирина мали «быть в пусте всегда» . Гетьман, як васал, надсилав царським урядовцям копії своїх грізних наказів, адресованих старшині, немовби демонструючи у такий спосіб свою заповзятливість до виконання договірних умов. Діяв же він навпаки. Бо і польська сторона порушувала укладені трактати, заохочуючи пільгами переселенців на незайняті землі. І. Мазепа, прагнучи мати під своєю булавою Правобережжя, ще у 1694 р. заявляв польському послу К. Ісаровичу: «Кордони я собі ті осаджу» .

У вересні 1691 року не випадково польський посол Я. Окраса звертав увагу царя на те, що «І. Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного миру, права сторона Дніпра в польському володінні, і гетьману так писатися не слід». Цю важливу заувагу в Батурині знехтували. У 1701 році в ході московсько-польських переговорів про «спірні землі» натомість гетьман радив царям не уступати Чигирина, Канева, Черкас, Крилова. Протягом 1690-х — початку 1700-х років І. Мазепа фактично таємно ініціює та й фінансує на Правобережжі вогнище нестабільності з далекосяжним прицілом об’єднання спірної території з Гетьманщиною.

Вступивши у 1704 році з козацькими полками на Правобережжя, І. Мазепа аж чотири роки свідомо зловживає виконанням покладеної на нього тимчасової місії захисту зайнятої території від шведів. Попри вимоги польської сторони щодо евакуації українського війська звідти, гетьман знаходить усілякі причини, щоб їй відмовляти, доводячи царю, що це робиться в союзницьких інтересах. Водночас поряд з дипломатичним підгрунтям узаконення об’єднання України гетьман вживає інших заходів для закріплення своєї влади на правобережних землях. Так, у 1708 році тут вже функціонують сім полків: Білоцерківський (полковник М. (Михайло) Омельченко), Богуславський (С. Самусь), Корсунський і Уманський (А. (Андрій) Кандиба), Чигиринський (К. Мокієвський), Брацлавський (Г. Іваненко), Могилівський (С. Волошин). Вони протягом чотирьох років активно заселялися переселенцями-українцями. Київський воєвода 21 листопада 1708 року писав канцлеру Головкіну про те, що заходами Мазепи на Правобережжі «поселено жителей с 50 000». Тут уже діяли такі козацькі порядки, як і на Лівобережжі.

Посли від Речі Посполитої — краківський воєвода Януш Вишневецький, мазовецький воєвода Станіслав Хоментовський, литовський маршалок Марціян Волович у другій половині лютого 1707 року у Жовкві вимагали від Петра І повернення українських земель, захоплених козаками. На початку 1707-го на вимогу коронних гетьманів Адама Сенявського та Станіслава Ржевуського, інших польських урядовців Петро І погодився віддати їм Правобережну Україну. У резолюції на пункт про повернення Речі Посполитій українських фортець цар зазначив: «Возвратить и срок назначит».

Гетьман І. Мазепа правдоподібно дізнався про останнє та підпорядкування українських міст В. Голіцину у Жовкві під час участі у квітневій нараді, де обговорили план дій під час війни зі шведами. Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського пригадував, що гетьман «по том совету ни на обед до царского величества не пошол, а ни у себе ничего через целый день не ел, и когда мы, старшина енеральная по обыкновению в свое время тогож дня до его пришли, застали его вельми сердитого, и ничего болш нам не сказал, кроме тых слов: «Если бы Богу так вернее и радительне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяние, а здесь, хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и верностыю моею жадного получить бладарствия».

Оскільки Петро І так просто розпорядився українськими землями Правобережжя, задумав утворити на базі Гетьманщини Київську губернію, І. Мазепа та його наближені старшини ще у 1707 році вирішили шукати способів визволення від такого «союзу». Прилуцький полковник Дмитро Горленко на одній з таємних вечірок того року казав гетьману: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы и діти наши во вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш».

Зрештою, у жовтні 1708 року мазепинці зробили свій вибір в інтересах соборної України. Наближений короля Нордберг, який був свідком зустрічі гетьмана з Карлом ХІІ, у нотатках записав, що Мазепа, дізнавшись про плани царя порушити «конвенції та привілеї», мав надію «зробити Україну вільною, незалежним князівством». Про це писав у своїй книзі й учасник походу у чині капітана Пилип Страленберг: «Інтенція ж його була та, щоб область цю учинити князівством окремим».

Зазначимо при цьому, що Петро І, вдаючись у маніфестах до наклепів щодо «изменника», разом з тим добре знав його наміри. Як промовисто свідчить «Щоденник військових дій російської армії під Полтавою»(1709 р.), цар 26 червня 1709 року говорив полковникам Галартової дивізії, що гетьман прагнув «отторгнуть от России народы малороссийские и учинить княжество особое под властию его вора и изменника Мазепы, в котором ему быть великим князем и иметь у себя во владении казаков Донских и Запорожских и Волынь и все роды казацкие, которые на сей стороне Волги».

Російська верхівка, звинувачуючи гетьмана у продажності, водночас таємно торгувала землями України. Так, російський резидент у Польщі А. Дашков писав у грудні 1708 року Г. Головкіну, щоб той повідомив коронного гетьмана А. (Адам) Сенявського, що «и Украйна доселе не отдана была чрез факцыи Мазепы, и деклеровать отдачю Украйны».

Попри тодішню поразку борців за волю народу, їхню пролиту кров, все ж мрія мазепинців здійснилася. На жаль, сьогодні на українські землі та соборність України знову націлилися в Москві...

 

Чернігів.