Село Заможне Житомирського району, як неважко здогадатися, звалося так не завжди. Колись це була Шияцька Буда. Давши нову назву, намагалися досягти того, щоб вона відповідала дійсності. Від того залишились асфальтована дорога, що пролягає селом, котельня, яка мала опалювати громадські споруди в центрі (тепер, звичайно ж, не діє), колишній колгоспний магазин, що стоїть з вибитими вітринами — ніхто його купити не хоче... Все це та інше — мов спогад, що був тут колись колгосп імені Корольова, яким керував, зокрема, і Сергій Мельник, згодом депутат Верховної Ради України другого скликання, держсекретар Мінагрополітики. Але Заможному так і не судилося стати заможним. І це легко підтвердити цифрами. Сесія сільради затвердила обсяг доходів загального фонду бюджету в сумі 30980 гривень. З них 25207 гривень — дотація вирівнювання. Ще 2 тисячі гривень — додаткова дотація на зменшення диспропорції між місцевими бюджетами через нерівномірність мережі бюджетних установ. Виходить, власних доходів — кіт наплакав.

А звідки їм узятися?

В селі немає інших суб’єктів господарювання, крім сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Заможненське» і магазину. З єдиного податку, на якому працює магазин, сільрада має одержати за рік 100 гривень. Збір за розміщення об’єктів торгівлі — 10 гривень.

— Раніше хлібозавод, що в сусідньому районі, здійснював у нас виїзну торгівлю своєю продукцією, а ми бігали за тою машиною, щоб стягнути 3 гривні 60 копійок, — з іронією згадує сільський голова Раїса Андрух. — Потім звідти перестали приїжджати, бо й на бензин не вторговували.

50 гривень має надійти від державного мита. Ще 260 гривень — від власників транспортних засобів (до спеціального фонду).

Головне багатство села — то, звичайно, земля. Плата за неї — 60 гривень від районних електромереж і 1200 — з фізичних осіб, тобто селян.

— З деяких сімей і 24 гривні на рік за 60 соток одержуємо тільки після багатьох нагадувань, — зізналася Раїса Петрівна. — Є ще землі резерву, але вони «гуляють» — в оренду їх брати ніхто не хоче. СТОВ і ті площі, які в нього є, обробити неспроможний.

Від фіксованого податку, що його сплачує сільгосппідприємство, сільрада має одержати за рік 900 гривень. Найбільша стаття доходів — прибутковий податок з громадян. Це — 1391 гривня. Заробляли б люди більше, то й цифра була б вагоміша. Та звідки візьмуться високі зарплати? Засіяли тут були всього близько ста гектарів —житом та вівсом. Хоча ріллі в кілька разів більше. Теперішня молодь вже й не знає, як гарно квітли колись льони... Майже тисяча гектарів значаться як пасовища та сіножаті. Завдяки цьому ще мають худобу. Та вся вона вже утримується в одному тваринницькому приміщенні — решта порожні. А телят дедалі менше — видають їх у рахунок зарплати. Отож, хоч у СТОВ залишилося трохи більше як два десятки чоловік, але й для тих роботи не вистачає. Хто тямущий до техніки, подався на кар’єри: неподалік від Заможного їх сім. А з-поміж тих, що залишилися, подейкують у селі, є й такі, що керівник СТОВ відійти від них боїться, коли техніка в полі: бо ще зіллють солярку й продадуть чи зразу на пляшку виміняють.

Сільрадою видано поки що лише три державні акти на право приватної власності на землю. Господарювати самостійно вирішили ті селяни, котрі в якийсь спосіб роздобули власну техніку. Масову заміну сертифікатів на акти здійснюватимуть на кошти американського проекту. Вже відомо, яку найпершу проблему доведеться долати, бо з цим уже не раз стикалися в поліських селах Житомирщини. На один сертифікат у Заможному припало по 6,31 гектара землі. Але ж ті поля, які давно плуга не бачили, позаростали лісом. Тому почати доведеться з перемірювання і важко сказати, по скільки гектарів випаде насправді на кожного: не видавати ж акти на ті березові гаї, що шумлять тепер там, де колись жита колосились...

Які доходи,такі й видатки...

Один рядок запланованих бюджетних витрат сільради виявився зайвим: дитсадок так і не відкрився. Сільські жінки, роботи для яких нема, вирішили: навіщо вести туди дітей, ще й гроші платити... Крім старого приміщення дошкільного закладу є ще й довгобуд. Проект гарний вибрали — це ж для дітей. Колись давно там навіть батареї почали навішувати, та від них і сліду не залишилося. Була ідея все-таки добудувати цей дитсадок, але вже як школу, бо діти навчаються в будинку, з якого, кажуть, під час розкуркулення людей виселили. Та хто грошей дасть?

Якщо кошти на школу — проблема районного бюджету, то фельдшерсько-акушерський пункт передали сільраді. За рік треба вкластися в 5888 гривень, запланованих на його утримання. З них 3834 гривні — на оплату праці фельдшера й санітарки. Якщо відкинути від цієї суми нарахування на зарплату, можна здогадатися, скільки заробляють працівники ФАПу. 1547 гривень заплановано на утримання бібліотеки. З них 1100 — на оплату праці (теж разом з нарахуваннями). На півставки працює і завідувач клубу — ті самі 1100 гривень на зарплату в бюджеті, до того ж має заробити на платних послугах (читай: на дискотеках) 500 гривень. А там три грубки в аварійному стані, треба думати, де й за що придбати вогнетривку цеглу.

Найбільша стаття витрат — утримання органу місцевого самоврядування: 16818 гривень, з яких 10425 на оплату праці чотирьох працівників, з сільським головою включно. Гостро відчувається нестача ще одної посади — землевпорядника: це серйозна проблема для всієї області, та де взяти кошти. Було раніше в сільраді два телефони, проте від одного вже довелося відмовитися — для економії грошей.

«Шукайте спонсорів»

— Сільський голова — звучить солідно. Але фактично це прохач. Нам так і кажуть: шукайте спонсорів, — розповідає Раїса Петрівна.

На 9 Травня спонсором стає сільський магазин, що колись належав споживчому товариству, а тепер — приватний. Готує подарунки для ветеранів війни, накриває святковий стіл. Нині проводять ремонт у сільраді — випросили фарбу.

Попереду зима, треба опалювати і сільраду, і ФАП. 260 гривень, щоб купити дров, у бюджеті є. Але ж їх треба ще привезти. СТОВ виділило трактора, солярку. А сільському голові довелося думати, чим заплатити людям, які вантажили їх, розпилювали, заносили — щоб не розікрали. Сподівалися, як і раніше, ще й на брикет, та от попередили: цього року його взагалі немає. А осиковими дровами добре брикет розпалювати, але в сильний мороз ними не нагрієшся. Отож доведеться сільському голові, очевидно, подбати про кожуха.

— Он там, за магазином, — розповідає Раїса Петрівна, — є вуличка, яка завдавала всім чимало клопотів. Як дощ, так і пройти неможливо було. Люди обминали калюжі та вибоїни взагалі чужими городами. Хоча кар’єри й не на нашій території, усе ж звернулася за допомогою до керівництва одного з них. Керівник пообіцяв, але — «пізніше». Знову телефоную, і знову керівникові якісь проблеми заважають. Але не всі такі... Почула, що люди дуже гарно говорять про пана Удота з «Юністоуну». Наважилася звернутися: допоможіть, мовляв, Миколо Івановичу. Той спершу здивувався, чого це раптом його про це просять і яке відношення ми до них маємо. Пояснила, що грошей у нас на це в бюджеті хіба що на дві машини щебеню вистачить. Через деякий час він сам приїхав подивитися, що в нас відбувається. А за кілька днів зателефонував: через півгодини буде колісний екскаватор, а за годину і я приїду. На жаль, таких керівників, які розуміють життя простих людей, мало...

Житомирська область.