Наприкінці травня 2003 року в жительки Луцька Галини Бончевської-Протальчук за одну ніч відкрилися рани, схожі на ті, які були на розп’ятому Ісусі Христі, так звані стигми. Рідкісне і дещо містичне явище.
— Можна зайти? — двері службового кабінету несміливо відчинила вже немолода жінка. Її обличчя випромінювало якусь дивовижну доброту і щирість.
— Хто ви?
— Та сама жінка-стигматик, про яку вам розповідав лектор наших біблійних курсів Віктор Іванович Гребенюк і яку ви хотіли бачити.
Слово за словом — зав’язується розмова.
— Доля не балувала мене, — розпочинає свою сповідь гостя. — Дитячі роки були важкі. Батька, лагідну і безмежно добру людину, нібито за зв’язок із націоналістами за намовою сусіда ні за що заарештували і вивезли до Сибіру. Щодня ми всією сім’єю ставали на коліна і просили: «Боже, поверни нам тата». Як зараз пам’ятаю, у четвертому класі я разом із мамою на Трійцю пішла до церкви. Дивлюся: усі діти з батьками стоять, а в мене нема. Розплакалася... Господь, напевно, зглянувся на наші страждання. Невдовзі батькові в неволі наснилося, що на стіні з’явилася Мати Божа й каже: «Онуфрію, ти завтра підеш додому». Він не повірив, адже був засуджений на 25 років, а відсидів лише шість. Коли вранці його викликає начальник колонії й каже: «Збирайся, з тебе знято судимість».
З раннього дитинства я була з Богом. Не було такого дня, щоб вранці й увечері не помолилася. Великий перелом у моїй душі стався в 1990 році, коли після багатьох років панування в Україні войовничого атеїзму зуміла придбати Біблію. Читала її весь час. Ніби заново відкривала для себе весь світ. Здавалося, що ця книга написана про мене і для мене.
У 1991 році я дуже захворіла. У Луцькому палаці піонерів саме давав сеанси один із цілителів. Перед тим, як іти до нього, відкрила Біблію і прочитала: «Не вір лжепророкам». Звідки я могла тоді знати, що це мені сам Господь посилав ці слова. Не раз потім шкодувала, що не послухалася тієї перестороги. Йду після сеансу додому, а сили покидають мене, стало дуже погано. Наступного дня знову вирішила піти до того екстрасенса. Але перед тим зайшла в собор. Схилила голову перед образом Казанської Божої Матері. Враз мене ніби хтось узяв за комір і відкинув. Кажу пошепки: «Господи, не проганяй мене від себе, без тебе я пропаду». Після цього пішла додому. І там теж не знаходжу собі місця. Увімкнула світло — лампочка згоріла, включила праску — з неї дим пішов. Страх на мене напав великий. Лягла спати, й видається мені, що провалилася в бур’яни і бачу над собою свою душу, таку собі білу горошинку. Чоловік викликав «швидку допомогу». Приїхали, зміряли тиск. Дуже низький. Кажуть: «Жіночко, бережіть себе». Глянула на годинник: четверта година ранку. Раптом чую чийсь голос: «Вставай і йди на вулицю». Ноги підкошуються, але йду з будинку, переходжу дорогу. Раптом знову наказ: «Роззуйся». Роззулася, стала на землю. Чую — така сильна циркуляція крові пішла тілом. А кругом туман, туман. Тут песик підбіг — загавкав, котик пройшов — занявкав. Думаю: «Боже, треба жити».
Удень купила п’ять гладіолусів бузкового кольору і заходжу в собор, а там саме священик проповідь читає. Ставлю букет до ікони Іверської Божої Матері. Преклонилась перед нею і не можу відірватися. «Боже, — кажу, — ти живий, ти вічний, я відчула тебе».
Пригадую, того-таки 1991-го, якраз перед тим, як мала йти на зустріч з екстрасенсом, мені приснився сон, що стою в ямі по коліна в брудній воді. У гріхах, звичайно. Дивлюся — лежить така рамочка красива, і в ній Мати Божа. Очі в неї такі карі-карі. Ще й зараз бачу їх перед собою. Як із тієї ями вилізла, не знаю. Тільки опинилася на горбочку. Довкруг зелена травичка. Трошки нижче стоїть Мати Божа. Обернулася на південний захід, бачу — Ісус Христос іде. Одягнений як священик. Стала перед ним на коліна...
Ще одне таке дивне видіння мала вже наяву. Йду в лікарню отримувати останній укол. Ранок був погідний, стежка йшла через пшеничне поле. Раптом мене сильно освітило сонце. Дивлюсь на схід. Бачу Ісуса Христа, золотий німб над його головою, волосся каштанове, очі карі, аж світяться добротою. На ньому накидка, що відбиває жовтими, голубими й оранжевими кольорами. Руки на престолі, а ноги в постолах виглядають з-за нього, торкаються просто моїх губ. Я почала плакати: «Боже, невже ти простив мої гріхи?» Опустила голову вниз. Коли підняла, нікого вже не було переді мною.
Запитуєте, чи були гріхи? Чому ж ні? Працювала раніше в торгівлі. Спокуса там велика була. Тож каятися було за що. Пам’ятаю, як у 1998 році в ніч на 4 серпня (це свято Марії Магдалини) поклала перед собою Десять Божих заповідей і стала переписувати їх у зошит, а навпроти — всі свої гріхи. І цілу ніч каялася. Прийшла вранці в собор у верхній храм до причастя (я співала в малому любительському хорі). Почали співати «Вірую», і коли дійшли до слів «Святого Духа», мене сильно освітило сонце, таким потужним імпульсом. Чую над собою голос: «Із сьогоднішнього дня ти є Марією». Народилася я 12 жовтня, а 14-го — Покрова. Значить, моєю покровителькою є Марія.
Коли рани відкрилися? 28 травня цього року. У мене в хаті саме сестричка моєї невістки ночувала. Вона п’ятидесятниця. Каже: «Ми спасенні». «Всі спасенні», — відповідаю. Запитує, чи я хрещена водою? «Так, — кажу, — ллють на голову воду. Головне — зануритися в слово Боже». Думаю, щоб вона так не казала, зайшла у ванну, відкрила холодну воду й кажу: «Господи, в твоє ім’я посвячую своє життя і служитиму тобі до останнього свого дня». А на другий день уранці на ступнях ніг відкрилися ці рани.
— Сестро Галино (саме так по-християнськи вона просила себе називати), а які вони були на вигляд?
— На правій нозі була більша рана, до сантиметра. Точно така, як від кованого цвяха. А на лівій нозі — трохи менша. Кровило, навпаки, більше на лівій нозі. Біль був дуже сильний, і нога опухла. А там, де цвяхи в Христа були забиті, такі підвищення утворилися чотирикутні, а в тих подушечках — рани. Не наскрізні, а лише зверху. «Боже, кажу, це ж твої рани». Дві неділі вони були, аж доки отець Олег не оголосив про них на біблійних курсах. Сестра Зіна, що має дар зцілення, зауважила, що вони точно такі, як стигми. Я до того ще не знала, що таке стигми. Трохи соромно було. На що отець Олег зауважив: «Не стидайтеся, це не ваше, а Боже». На другий день після відкриття стигм на тілі з’явилися й синці, як від бичування (побиття). Рани вже загоїлися, але ноги залишилися підпухлими.
Розмова із сестрою Галиною була довгою і цікавою. На прощання гостя прочитала кілька своїх віршів. Усі вони спрямовані до Бога, прославляють його мудрість і милосердя.
Прокоментувати це неординарне явище я попросив компетентних у цій справі людей.
Віктор Гребенюк, лектор біблійних курсів при Луцькому кафедральному Святотроїцькому соборі УПЦ КП:
— Рани, які відкрилися в сестри Галини, називають стигмами, а їх носіїв — стигматиками. У Новому Завіті в одному місці є слово стигма. Апостол Петро каже, що він носить на собі рани Христові (по-грецьки — стигми). Можливо, там не йдеться про стигми в сучасному розумінні цього слова. Бо в іншому місці апостол знову-таки повертається до своїх ран і каже, що його не раз каменували. Можливо, йшлося про рани від побиття камінням. А найперші стигми, тобто рани на тілі, що з’являються у разі дуже глибокого містичного переживання під час спогаду про Христові страждання, зафіксовані в житії Святого Франциска Асизького в XІІІ столітті. Рани ці бувають у повному наборі або тільки деякі — на руках, ногах, голові. Вони бувають глибокі та поверхневі.
За всю історію церкви зафіксовано кілька сотень стигматиків, приблизно одинадцята частина їх канонізована. Церква дуже ретельно підходить до визначення стигм. Головною ознакою чудотворного відкриття таких ран є те, що вони не загоюються за допомогою звичайних лікарських засобів. І, звичайно, ця людина повинна бути побожною. Десь 90 відсотків стигматиків — жінки. Майже всі стигми відкриваються в католицькому світі, а в православ’ї зафіксовано всього декілька. Пояснюється це тим, що католицька церква більший акцент робить на Ісусових стражданнях, а православна — на воскресінні Христовому.
В ХХ столітті в Україні вперше було відкрито низку стигм, зокрема в українській греко-католицькій церкві. Нещодавно Ватикан причислив до лику святих падре (отця) Піо. Це найвидатніший стигматик ХХ століття на Заході. Його рани кривавили понад 50 років, не гоячись, завдаючи, до речі, страшних страждань. Рани в отця Піо були наскрізні, з обох боків долонь і ступнів ніг. Вони весь час кривавили, жодним способом не лікувалися.
Слід зазначити, що стигматизація не зводиться тільки до цих ран. Зазвичай стигматики мають й інші надзвичайні дари. Дуже часто це дивовижні смирення і любов до ближнього. Отець Піо, наприклад, мав послух сповідальника. До нього кожен день стояли сотні сповідників, і всі виходили звідти одухотворені ним. Інші стигматики мали дари ясновидіння, пророцтва, проповідництва і таке інше.
Отець Олег Ведмеденко, протодиякон, інспектор із питань місійної роботи Луцько-Волинського єпархіального управління:
— Сигмати більш характерні для католицизму, так само, як і скульптури (фігури) Богоматері, що плаче. Для православ’я частішими є випадки оновлення і мироточивості ікон.
Стигмати є великою рідкістю, але, слава Богу, Господь благословив і в нас на біблійних курсах такий факт. У сестри Галини відкрилися стигми. Це є ознакою її глибокої віри в Бога.
Рани в сестри Галини були, як від цвяхів. У них не було гниття, інших нехороших проявів. Це справді видовище вражаюче. Особливо для тих, хто не підготовлений, хто сумнівається в існуванні самого Бога. Я впевнений, що Господь допускає такі чудеса для того, щоб навернути до віри людей, яким для цього потрібний потужний емоційний поштовх.
Євген Симонович, лікар-консультант Волинської обласної психіатричної лікарні:
— Для мене як психіатра є два непізнані феномени. Це згадувані вами стигми і феномен синхронічності. Останній стосується здатності людини передчувати або передбачати майбутні події.
Трохи спірним вважаю питання стосовно того, ніби психіатрія повинна все пояснювати. У людському житті завжди мусить бути таємниця. Саме тайна лежить в основі нашої віри. Вона сприяє тому, щоб людина тягнулася до чогось кращого, світлішого, праведнішого. Якщо виявиться, що людина може все пояснити, тоді вона стає на місце Бога. А цього не може бути.
Феномен стигм психіатрія намагається пояснити впливом психіки на тіло. Згідно з діючою теорією людське тіло слухається команд психіки. Якщо це так, то якоюсь мірою ми можемо бачити межі або навіть безмежжя людської психіки. Тобто, якщо можна певним несвідомим психічним зусиллям спонукати виникнення ран, то, напевно, такого ефекту можна досягти й у гоєнні ран.
Як християнин переконаний, що чудеса Господь робить надзвичайно рідко. Інакше він мав би заперечувати закони природи, які він, Бог, сам створив, мав би заперечувати самого себе. Тобто, пояснюючи появу стигм із точки зору психіатрії, фізіології, біохімії, тим самим ми не заперечуємо у цьому і божественної участі.
