По що йдуть люди до влади? Звичайно, по допомогу. Прийоми громадян, наче рентгеном, висвічують проблеми нашого суспільства. Ось лише кілька розповідей тих, хто звернувся до першого заступника голови Рівненської обласної ради Валентина Кроки.

А казали, в будинок престарілих...

Тридцятирічному Юрію Кирилюку із села Підгірці, що в Рівненському районі, часто пропонували таке чиновники.

— Ще в дитинстві від мене, інваліда, відмовилася мама. Вона влаштовувала своє особисте життя, завела нову сім’ю, а про мене ніби й забула. Проте доля таки змилосердилася: всі турботи із виховання та догляду за мною взяла моя бабуся, яку я дуже люблю, — розповідає Юрій. — Нам обом було нелегко: і морально, і матеріально, а нині тим паче — живемо у злигоднях. Мої 60 гривень пенсії з інвалідності та 87 гривень бабусиної — оце й усі доходи. Раніше, коли бабуся ще здужала, город виручав та сяка-така живність. Але тепер їй 76 років і вона немає сили тримати господарство, а я нічим допомогти не можу через уроджену недугу.

— Я не хочу жебрати по людях, а міг би виконувати посильну для інваліда надомну роботу, як, скажімо, клеїти конверти чи розфасовувати скріпки в коробочки, відтак заробляти якусь копійку, щоб хоч трішки вилізти із злиднів та голоду, — продовжує Юрій Кирилюк. — Знайшлися підприємці, які готові прийняти мене на роботу. Але моє село розташовано за 35 кілометрів від Рівного, тож роботодавцям невигідно возити так далеко матеріали для роботи. Тому я вже вкотре звертаюся до керівників області з проханням виділити мені кімнату в гуртожитку у Рівному, щоб я мав умови заробити. Натомість досі чув у відповідь: «Давайте ми вас влаштуємо в будинок престарілих». Я не хочу залишати немічну бабусю, не хочу відчувати себе неповноцінним, хочу жити повноцінним життям, мати змогу спілкуватися зі своїми ровесниками. Чи я вже так багато прошу?

Є, звичайно, такі інваліди, які не можуть обійтися без сторонньої допомоги, і для них це єдина можливість вижити. Проте Юрій, незважаючи на свою недугу, спроможний, як він каже, приготувати їжу, доглянути себе. Він не падає духом. То чому б йому не допомогти? Ось тому перший заступник голови Рівненської обласної ради Валентин Крока звернувся із клопотанням до керівників одного з рівненських підприємств про виділення Юрію кімнати в гуртожитку. Ю. Кирилюку підсобили й матеріально.

Досьє на онуку

Воно помістилось у скромній, але пухкенькій папці. Її пенсіонерка Нонна Федорівна Гергелюк із села Грушвиці Березнівського району, яка сорок років пропрацювала сільським фельдшером, принесла із собою на прийом. У папці — похвальні грамоти, атестат про закінчення Березнівського ліцею з відзнакою, вирізки з газет, де вміщено поезії її онуки Лілії Матвійчук.

Онука завжди тягнулася до знань, — розповідає Нонна Федорівна. — Скільки пам’ятаю, сиділа за книжками, навіть тоді, коли її ровесниці ходили на танці у клуб. А тому не дивно, що була переможницею шкільних олімпіад. Школу та Березнівський ліцей закінчила із золотою медаллю. Нині Ліля — студентка Рівненського державного гуманітарного університету. Усі ці два роки в неї лише відмінні оцінки. Але якби ви знали, як важко її батькам навчати дівчину. Донедавна вони були безробітні, обоє перехворіли туберкульозом, що обійшлося недешево. Тому для них проблематично щороку віднаходити по 1800 гривень, аби заплатити за навчання доньки у вузі. Тим паче що після такої страшної недуги їм потрібно калорійніше харчуватися. Це вам як медик кажу. Я із своєї скромної пенсії теж виділяю на навчання онуки, але цього, звичайно, недосить. Отож, найімовірніше, що наступного року ми вже не зможемо розрахуватися за навчання Лілі. Тож дуже прошу посприяти, щоб її перевели на безплатне навчання, — просить бабуся. — Бо буде великим моральним ударом для здібної і талановитої дівчини, якщо через бідність вона залишиться поза вузом.

Валентин Крока вийшов з клопотанням перед ректором вузу про розв’язання цієї проблеми. Хочеться сподіватися, що керівник вузу підтримає здібну студентку.

«Куплю ліки —сиджу голодна»

Таке почула від самотньої пенсіонерки Наталії Іванівни Т. з Рівного. Це саме той випадок, про який кажуть, що біда одна не ходить. І досі жінка ледве зводила кінці з кінцями за свої 139 гривень пенсії. А відколи стала пацієнткою Рівненського обласного онкодиспансеру, злигодні, здається, назавжди прописалися в її більш ніж скромному помешканні.

— У наш час, якщо хочеш вижити, мусиш за власний кошт купувати ліки, — каже Наталія Іванівна. — Отож придбаю ліки — сиджу голодна. То який ефект від такого лікування? Мені чекати допомоги нема від кого: адже я одинока...

Такі само проблеми і в онкохворої Мотрони Юхимівни Я. із села Сухівці Рівненського району, учасниці війни.

— Щодня в обласну раду по допомогу на лікування звертаються десятки людей, — каже перший заступник голови Рівненської обласної ради Валентин Крока. — Як відмовити? Намагаємося зарадити, чим можемо. Лише з початку нинішнього року матеріальну допомогу на ці цілі виділили більш як 260 громадянам. Але, на жаль, фінансові можливості обмежені. Самі бачите, скільки людей на сьогоднішньому прийомі зі схожими заявами.

Та хіба тільки тут благають про допомогу на лікування? Сторінки місцевої преси рясніють від оголошень: там дитина онкохвора, там інша біда... Тим часом багато сімей через бідність не можуть самотужки боротися з хворобою. Адже попри те, що право на безплатну медичну допомогу гарантоване Конституцією, медицина давно перестала бути такою.

Масштаби звернень громадян по допомогу на лікування мали б стати поштовхом у реформуванні медицини. Не так істотно, яким шляхом це буде зроблено — запровадженням страхової медицини чи якось іще. Головне, щоб людина була впевнена: коли вона захворіє, може розраховувати на кваліфіковану медичну допомогу.

Рівне.