Мій педагогічний стаж — більш як двадцять років. Викладаю історію. Коли наша держава здобула незалежність, у мене наче крила виросли — можна було казати дітям правду. До того ж мене запросили до столичної гімназії. Здавалося, тут усе мало бути по-новому: і методика, і стосунки...
За два місяці відтоді, коли почав працювати, діти звикли до мене, на мій погляд, ми подружилися. Відчував, що методика, розроблена мною, подобається їм дедалі більше. За півроку навіть слабкіші гімназисти помітно виросли і відповідали на тверді «вісімки». Невдовзі троє моїх учнів здобули перемогу на міській олімпіаді. Після цього на прохання гімназистів і батьків організував гурток.
Я завжди про все мав власну думку, був, як здавалося колегам, надто незалежним. Виявляється, це ніде не осуджується так, як у педагогічних колективах. У нашому — не любили вискочок, тих, хто вчить, виховує не так, як усі. Я ж намагався в кожному учневі цінувати його індивідуальність, особистість. Саме про це мав необережність сказати. Я дозволяв дітям тихенько з’їсти бутерброда чи яблуко під час мого пояснення. До речі, щоразу пересвідчувався, що це аж ніяк не заважало добре засвоювати новий матеріал.
У якийсь спосіб про це дізналася директорка. Викликала «на килим». Та розмова стала початком «холодної війни» між нами.
Якось «перша шкільна леді» розгнівалася за те, що обмежився «дев’яткою» в оцінюванні опікуваної нею майбутньої медалістки. «Та ви знаєте, хто її батько?» — знервовано кричала директорка.
Не раз переконувався, що більшість учителів, а надто дирекція, ділять батьків на «потрібних» і «непотрібних». Звідси випливало й відповідне ставлення до них та їхніх чад.
Наступного року директорка наказала, кого взяти для участі в олімпіаді. Я вкотре не змовчав, зазначивши, що це прерогатива вчителя.
Таку непокірливість вона оцінила високо. Коли вирішувалося питання про моє закордонне відрядження в складі кращих учителів міста, директорка стала стіною.
Наші стосунки загострювалися. Вже й мої однодумці почали уникати мене, не запрошували на відкриті уроки, навіть не віталися. Поповзли чутки, буцімто Василь Петрович хоче піднести свій предмет вище за математику та хімію, а учні, мовляв, тому раді, бо що то за дисципліна — історія...
Діти, здавалося, відчули, що я «в облозі». Вони стали ще стараннішими. У відповідь директорка заборонила роботу мого гуртка.
...Урешті-решт, я був змушений піти з хваленої гімназії, хоча й досі соромно перед дітьми. Таке відчуття, наче зрадив їх...
Тепер працюю в одному з столичних вузів. Тут немає такого тиску з боку керівництва, та й до всього нового не ставляться з упередженням.
Записала Любов СТАНАЧИЧ.
