«Мушу одразу зізнатися, оскільки це має пряме відношення до порушеної нижче теми, що я не байдужий до шашличків. Можна навіть сказати, що палко їх люблю. Правда, не якісь там ерзаци з яловичини або свинини, а натуральні, з баранинки. А якщо баранинка ще й молоденька та ніжненька —у-у-ух! Їв би і вдень, і вночі, та тільки пальчики облизував би...» Отак починався дуже гострий і гнівний фейлетон, який колись, давним-давно, надрукувала одна газета.
А все тоді почалося з того, що фотокореспондент однієї газети забезпечив Дошку пошани чималого підприємства бездоганно зробленими фотопортретами. Вийшла не Дошка, а лялечка. Ледве не галерея високохудожніх портретів!
— Як тепер нам з вами розрахуватися, я навіть не знаю, — бідкався директор заводу при зустрічі з фотокореспондентом. — Готівкою заплатити не можемо...
І раптом запропонував варіант. А беріть, каже, на три дні у своє розпорядження наш автомобіль «рафік» і мандруйте областю, куди вам заманеться. Отак тільки і можемо вам віддячити. Годиться?
У рейд вирушили четверо чи п’ятеро працівників одразу аж трьох обласних газет. Задумали спільно підготувати серію репортажів із сільської глибинки рідної Дніпропетровщини.
...Коли третій день незвичайного турне-відрядження добігав свого кінця, подумали, що вже й відпочити, розслабитися час — сам Бог велів після праведних трудів. Тому під вечір і завітали до Томаківки, до знайомого фотожурналіста Андрія, який працював тоді там у районній газеті. Він належав до тих умільців, хто напрочуд швиденько міг організувати для друзів щось на зразок щедрого бенкету або просто гарної вечері на природі. Зателефонував якомусь голові колгоспу, і вже за годину чи дві привіз хлопців-журналістів на берег якоїсь річки. Де для них справді «накрили гарну поляну». Крім горілки, повний бідон вареників із сиром, глечик сметани, смажені карасі, гора варених раків і не менш як десяток копчених курей...
А коли вже випили більше, ніж могли, але ще менше, ніж хотіли, зненацька зарепетував фейлетоніст, мовляв, чому це на нашому столі немає шашличків. Без них і вечеря не вечеря, і чарка вже не йде...
— Хлопці, не сумуйте, — вигукнув Андрій — будуть вам і шашлики! У нас є колгосп, в якому вівцеферма на кілька тисяч голів. Голова колгоспу — мій добрий приятель, він неодмінно виділить нам двійко баранів... Поїхали!
Підпила компанія аж підстрибнула від радості: гулять, так гулять. Уперед! Що вже була глупа ніч, це їх не зупинило. За півгодини машина загальмувала в якомусь селі. Андрій розбудив бідолашного голову. І пояснив, по-перше, з якими поважними гостями він прибув, а по-друге, чого їм тепер конче не вистачає.
— Хай буде по-вашому, — погодився голова. — Але я з вами не поїду. Ось пишу записку, покажете сторожу кошари, скажете, що я наказав відпустити пару ягнят. Гаразд?
Кошару хлопці знайшли швидко. Як і сонного сторожа. Він довго не міг второпати, чого цій п’яній ораві треба. А щоб прочитати в темряві якусь записку, цього й поготів дід не міг. Та врешті-решт усе зрозумів.
— Я в загін поночі не полізу. Хочете, самі ловіть баранів.
Хлопці миттю поперелазили через огорожу. Якщо п’яному море по коліна, то багнюка тим паче. Хапали овечок, а ті втікали з-під рук. А куди, не видно: темно, хоч око виколи. Врешті-решт, фейлетоніст розгледів, що поряд у зовсім невеликій та тісній загороді з десяток баранчиків бекає.
— За мною! — крикнув він і вже за хвилину подавав хлопцям першого барана. — Беріть, зв’язуйте йому ноги мотузкою и кидайте в машину...
За дві чи три хвилини подав і другого, аж крекчучи від натуги: «О, цей важкий попався!».
— Ну все, діду, порядок, — гукнули сторожу. — Ми поїхали, а ви бувайте здорові!
Як забивали овець та білували-обдирали з них шкіри, як готували шашлики, про це ми детально розповідати не будемо. Скажемо лише, що все робили з азартом, і шашлики справді вдалися. І фейлетоніст клявся та божився, що кращих та смачніших він у своєму житті зроду ще ніколи не їв. Наші хлопці-журналісти ледве добралися до райцентрівського готелю і поснули як убиті, а в колгоспі сторож польової вівчарні, справно відчергувавши ніч, благополучно повернувся додому. А тим часом вийшли на свою звичну роботу колгоспні вівчарі. І перелякалися на смерть. Бо виявили, що пропали, безслідно зникли два з тих десяти суперелітних баранів-заплідників, яких до колгоспу щойно завезли для розводу з якогось херсонського господарства, заплативши за кожного майже по чотири тисячі рублів. Хоч як шукали, обнишпоривши всі закути, та не знайшли. І мусили про пропажу доповісти голові колгоспу.
А голова чи забув про нічний «десант» любителів натуральних шашличків, чи просто не міг подумати про найгірше, та одразу — в міліцію: рятуйте, нас пограбували! Дільничний не забарився з виїздом на місце пригоди. А де, питає, сторож? Покликали.
— То як це, діду, воно вийшло, що цілий гурт увірвався до кошари, а ви проспали і не чули?
— А так і вийшло, — каже дід. — Приїхала опівночі тічка хлопців, з фотоапаратами, як з ружжами, тицьнула мені оцю ось записку від голови і нумо в загін овечок ловити. Де ловили, навіть скільки зловили, бачити я не бачив...
Фінал, був такий: щоб не здіймати на всю область бучу, щоб не дійшло це, боронь, Боже, до обкому і особливо до суду, хлопцям-журналістам полюбовно запропонували швиденько і тихенько, поки ніхто не знає, сплатити до колгоспної каси рівно стільки, на скільки вони завдали збитків — і, як то кажуть, і вовки будуть ситі, і вівці цілі. Згода? А куди хлопцям було подітися? Зняли, скільки в кого було, з ощадкнижок і в складчину нашкребли ті необхідні майже вісім тисяч...
Справді, навряд чи дорожчі шашлички зі свіженької баранини кому-небудь коли-небудь доводилося їсти у своєму життя.
Дніпропетровськ.
