У переддень 1993 року письменник Дмитро Кешеля дебютував в обласній газеті «Новини Закарпаття» у трагікомічному жанрі, справді езопівському, відкривши читачеві загадкову й колоритну бабу Гафу Дякунку — «жону Пішти, Дюрія Савкулиного сина, що має сестру Анцю Палаташку, чоловік якої має стрия у Гамериці, а вуйка — в Канаді».
— У новорічну ніч, а зустрічали ми дев’яносто третій у колі сім’ї, зателефонував добрий знайомий і разом з віншуванням поцікавився майбутнім баби Гафи, — згадує письменник. — На той час ледь не кожне село прагнуло мати свою республіку і я подумав: а чому б не створити узагальнений образ такої республіки, а Дякунці дати посаду президента? Тим паче що біографія її, на переконання чоловіка Дюрія Савкулиного, відповідала всім вимогам — у сорок четвертому, коли в селі стояли гонведи, Гафа свиснула в них чотири пари черевиків, міх цукру і цілий ящик цигарок і втекла до лісу. Через кілька днів, «коли прийшли наші освободителі, баба заявила старшому руському капітану, що в лісах не ховалася від мадярів, а партизанила... І що вона не крала від гонведів, а зробила диверсію проти вражеської армії». Бабу одразу почали хвалити і представили до медалі, й жодна урочиста президія без неї не обходилась... І так тривало доти, поки баба не увійшла в раж і не заявила, що не тільки робила диверсію з черевиками, цукром і цигарками, а й підривала мости, пускала під укіс поїзди, перебила силу-силенну фашистів. І взагалі, нічого було сунутися руським, вона й сама визволила б край... Але це не полюбилося нашим освободителям. Чуючи, що в старої така страшна силища, вони відправили її в Сибір рубати ліс... Повернулася додому з обскубаним хвостом і вже не хвалилася диверсіями, не лізла у президії й за медаль геть чисто забула. Але дуже багато курила і страшно матюкалася. На роботу її нікуди не брали як «неблагонадьожну», і вона почала красти з колгоспу все, що виділа. А як набридло красти, почала самогон гнати — після алкогольного указу до неї заходили на сто грамів прокурори, урядники, секретар парторганізації, голова колгоспу, бригадири, ланкові та інші начальники. І цим самим має великі заслуги перед нашою незалежною державою. Бо хоч і називали її першою злодійкою в селі, вона не крала, а робила диверсії проти СРСР. І не була самогонницею, а споювала комуністів, аби втратили розум і загубили владу.
Безперечно, образ цей виник в моїй уяві як певна закономірність — кожна соціальна трагедія породжує комічні ситуації.
— Дмитре, та ідея, що прийшла у новорічну ніч десять років тому, вже матеріалізувалася?
— Частково. Наразі вона вилилася у своєрідний роман у новелах на народній мові і з народного життя «Жіванський світ», що вийшов друком у 1997 році. Відповідника закарпатському слову «жіван» нема, очевидно, в жодній мові, бо це і зірвиголова, і авантюрист, і людина, котра хоче перехитрити навіть саму себе. Перша частина роману «Державна копоня» побачила світ у тому-таки дев’яносто третьому, друга — «Госундрагоші» — рівно через рік. Госундрагош — це той, хто спромігся на підтяжки, відійшовши від жебрака, але не добігши ще до пана, проте вважає себе розумнішим і від першого, і від другого. А життя підказує нові теми й нові сюжети. Вони зображені у книжці з цієї ж серії — «Збийвіч, або Кіна не буде», що вийшла в 1999 році. Тепер вже майже готова книга під умовною назвою «На козі верхом по шляху реформ» як реакція Пацалівської республіки на теперішні економічні реформи.
— У ніч під нинішній Новий рік що загадаєш?
— Аби чимшвидше прийшов той час, коли не треба буде жертвувати сімейним бюджетом заради здійснення задуманого десять років тому. Але при всіх скрутах, що випали на початку дев’яностих, вважаю себе щасливим, бо зумів самоутвердитися, ні від кого нічого не просячи. Усе мені дав Бог. Вважаю себе багатим. Бо багатим є не той, хто багато має, а той, хто вміє обійтися тим, що має.
Ужгород.