Раз по раз, особливо у так звані сезонні періоди, багато закарпатських сіл одягаються в чорну одіж жалоби. За тими їх мешканцями, котрі повертаються до них із країв далеких і не дуже, але з країв чужих, аби лягти в землю рідну. На вічний спочинок. Скільки їх, цих домовин? Навіть статистика, яка знає все, достовірної цифри не назве. Як і не розкаже про долю тих, хто знаходить у труні останній свій притулок. І про поховані надії їхніх родин вибратися з триклятої нужди, що допікає дедалі більше.
Такої всеохоплюючої графи жодна статистика вести не в змозі, та й не її це функції. Статистика в цій ситуації фіксує лише кількість тих, хто загинув за межами України внаслідок нещасних випадків. Протягом дев’яти місяців нинішнього року ця сумна цифра досягла 40 і повзе вгору. Інколи скупі, інколи детальніші повідомлення про трагічну загибель краян-заробітчан мають відгук хіба що в місцевій пресі. Як журний відголосок скорботи сільських цвинтарів.
Остання дорога додому
Ця жахлива й фатальна за своєю суттю аварія сталася на одній із зупинок Будапешта.
Жахлива — бо водій таксі на великій швидкості врізався у гурт людей, що очікували транспорту. Серед них було й шість закарпатців. П’ять із них загинули. Це Василь Олешко, Янош Бенич, Юрій Мадяр, Андрій Рівіс та Юрій Данканич із Берегівського, Виноградівського й Тячівського районів. Аттіла Нодь, батько двох дітей, односелець Яноша Бенича із села Бене Берегівського району, й досі перебуває в тяжкому стані в Будапештському інституті травматології і швидкої допомоги.
Фатальна — бо сталася саме тоді, коли закарпатці вже мали бути в рідних оселях. Працювали вони в Будапешті цілком легально і мали намір ще за два дні до того трагічного випадку повернутися додому. Але їх просили виконати ще одну незначну роботу, й вони погодилися...
А перед тим, наприкінці серпня, одразу дві труни було доставлено з далекої Пермської області в гірську Колочаву Міжгірського району. Так долали свою неблизьку останню дорогу додому зовсім молоді мешканці села. Одному з них було ледь за двадцять, другому — тридцять сім літ. Як повідомляла тоді обласна газета «Срібна Земля ФЕСТ», учителька Колочавської школи навела сумну статистику: в її класі вже у шістьох учнів батьки передчасно пішли із життя на заробітках.
Нещодавно свого односельця оплакувало таке саме гірське село Лисичеве Іршавського району. Труну доставили сюди аж із Португалії, де чоловік заробляв собі й сім’ї на хліб насущний. Згодом звідти прибула ще одна домовина з тілом його сусіда...
Коли й труна — розкіш...
І досі пам’ятаю, як побивався-поневірявся закарпатський журналіст Василь Гаджега, отримавши страшну й наглу звістку з Польщі. Там працював тридцятисемилітній брат його дружини із села Кам’янського Іршавського району. На відміну від тих берегівчан, котрі разом із статусом про закордонного угорця як представники діаспори отримують на території Угорщини різні пільги, у тому числі й на працевлаштування, а отже, й на певний соціальний захист, Василів швагер працював у Польщі нелегально.
— Він, як і його друзі по заробітчанському нещастю, — розповідав Василь, — жив у приміщенні, яке нагадувало сарай. Спав на підлозі, намагався десятою дорогою оминути поліціянта, перебивався з хліба на воду, бо економив на всьому, зокрема й на продуктах. Хотів привезти додому якусь копійку. Роботу їм забезпечував посередник. Та сталася біда. Працюючи в одного господаря, брат дружини зазнав смертельної травми. Треба було доставити тіло додому й поховати як належить...
Скільки тривог і поневірянь чекало на Василя, а також родину, знає лише він.
— Було б тих клопотів ще більше, а особливо в посольстві та на кордонах, — каже Василь, — якби не сприяння тодішнього народного депутата України від Іршавського виборчого округу Віктора Медведчука. Допоміг він чим міг.
Того зарібку, на який спромігся брат дружини, не вистачило навіть на труну, бо коштує вона 250—300 доларів.
— Додаймо сюди ще 40—50 доларів лікареві, котрий оформляє висновки про смерть, — загинає палець за пальцем Василь. — Така ж приблизно сума за те, що запаяють домовину з тілом. Мало не 800 доларів треба заплатити поліції за оформлення всіх паперів. Загалом процедура перевезення покійника обходиться щонайменше у півтори тисячі доларів. Плюс 800 гривень — за транспорт, якщо береш його не в Польщі, а в Україні. Там він, звісно, ще дорожчий... А мій знайомий, поїхавши за двоюрідним братом, що трагічно загинув у Празі, змушений був поховати його на території Чехії. Бо за оформлення всіх документів на «нелегального» покійника та доставку домовини в Закарпаття треба було сплатити три тисячі доларів. Звісно, таку суму навіть велика родина нашкребти не змогла. Із уведенням Чехією візового режиму фінансовою проблемою стало навіть відвідання могили...
«Українці? Розбирайтеся поміж себе самі»
Наші заробітчани не чекають, поки їх рідну державу приймуть до Євросоюзу. Вони успішно освоюють і збагачують Європу своїми умілими мозолистими руками, що не гребують найважчою й найчорнішою працею — від риття траншей для міських комунікацій аж до наведення манікюру, себто обрізування ратичок високопродуктивним козам голландської породи на процвітаючих фермах благополучних європейських аграріїв. Бо чомусь, живучи у справді географічному центрі Європи, закарпатці з діда-прадіда приречені обробляти її хоч і шикарні, але з погляду географічного, все-таки «задвірки». Адже руки їхні вдома були і тепер є зайвими. Як на заводах і фабриках, так і в аграрному секторі. Й справді: в руїни колишніх ферм кізок голландської породи не поселиш — вимруть ці вередливі створіння, як колись динозаври. Та й кому вони тут потрібні, ці аристократки, якщо горянин не знає, де збути м’ясо та руно доморощеної, а тому невибагливої карпатської вівці-аскета. Як і м’ясо та шкіру викоханих на карпатському різнотрав’ї бичка чи телички. Базари ж ущерть забиті м’ясними сурогатами, і люд їх купує з огляду на дешевизну. Праця селянина губить свій сенс, бо, й справді, не варто від Різдва до Покрови крутитися навколо домашньої худобини, а потім прохати перекупника, щоб заплатив хоча б дві гривні за кіло живої ваги.
Статистика тим часом фіксує ледь не тотальне зростання в Україні фермерських господарств. Щоправда, випускаючи при цьому з поля зору їхні розміри, виробничу спроможність та енергоозброєність. Бо граблі, мотика й лопата — то не зброя!
Краще вже , якщо поталанить, обрізати ратиці зманіженим кізкам чи бути на побігеньках у чеського майстра-будівельника, навіть володіючи при цьому фахом не згірш від нього. Навіть попри ризик, що вдасться благополучно повернутися додому і привезти все зароблене.
А ризик цей суцільний. Разом із заробітчанами успішно освоюють нові європейські території й ті, хто паразитує на їхній тяжкій праці. Там вони почуваються господарями становища, бо добре знають: нелегальний робітник по допомогу до поліції не звернеться, бо буде оштрафований і депортований. Не дуже охоче піде за прихистком і той, хто працює легально, бо його здебільшого чекає відповідь: не завдавайте нам зайвого клопоту, розбирайтеся між собою самі...
Безпрецедентну операцію із затримання та знешкодження групи рекетирів, що тримала під контролем і страхом українських заробітчан у Чехії, Угорщині, Іспанії та інших країнах Європи, провели нещодавно співробітники закарпатського УБОЗ у Мукачевому. Після трудів своїх неправедних група навідувалася додому, щоб відпочити, а на дозвіллі «бомбанути» того чи іншого мукачівського підприємця. Під час одного з таких «наїздів» кількох членів угруповання затримали. Слідчі розмотують клубок злочинів, у тому числі й тих, які бандити скоїли стосовно своїх співгромадян за межами України.
Але ж це угруповання — лише одне з багатьох...
Ужгород.
