Мрія на руїнах

Однак хотілось би акцентувати увагу на тому, що в книжці не одразу впадає у вічі: на поезії Бондаренка як вираженні української мрії. Адже те, чого гостро бракує в повсякденні, ми намагаємося втілити в естетичній реальності (а там, дивись, і збудеться!).

У «психологічній поемі-кліпі» Станіслава Бондаренка «Пікнік із мільярдером» є один такий аспект нашої мрії. Автор прагне створити образ українського капіталіста (мільярдера!), причому слово «український» тут вжито у значенні глибинної культурної і ментальної належності. Бо від правди не сховаєшся: найбагатші люди країни переважно є вихідцями з «інтернаціоналізованих» — точніше, зденаціоналізованих — регіонів. Можливо, саме тому вираз «нові українці» (аналогія — «новые русские») на позначення вітчизняних нуворишів не прижився, бо які з них українці...

Автор усвідомлює це, тому образ мільярдера постає суперечливо-двоїстим. З одного боку — він справді наш з діда-прадіда, а з другого — він «з тих приблуд, що вже пани тепер над панами».

Доля примушує скоробагатька опуститись до спілкування зі своїм антагоністом — поетом «із княжим іменем Ярослав». З волі автора їх зводить жінка: колишня студентська любов Ярослава, що колись здала хлопця під пресингом кадебістів, а потім стала дружиною мільярдера. Та це не врятувало її від невиліковної хвороби й передчасної смерті.

Втрата коханої у всесильного чоловіка, котрий почував себе вищим, аніж «свистобратія з міністерств», спричиняє душевний надлом. Приїхавши до Києва, він розшукує Ярослава, якого дружина в юності любила і для якого її смерть — теж втрата.

Вони зустрілись, і гостро постало запитання: «В нас магнат і поет плачуть різними мовами: чи є й спільні слова?» Йдеться не стільки про «мови» як лінгвістичні об’єкти, скільки про «мови» різних культурних та ціннісних кодів. Тому між героями не виникає порозуміння, лише пунктирно прокреслюється шлях до нього. І так само пунктирно — лише як можливість — автор вказує шлях до внутрішнього переродження. Чи станеться воно? Малоймовірно... Проте фінал поеми залишається відкритим.

У «Нічній розмові з Європою», яку автор визначив як «філософську поему-кліп», українська мрія постає в іншій іпостасі. Твір написано 2011 року, проте він може бути названий «передчуттям Євромайдану».

Ліричний герой поеми свідомий майбутньої спільної долі України з Європою. Його нинішня подорож до Європи, упродовж якої відбувається «розмова», набуває масштабів історичного символу:

Втім, ліричний герой далекий від пієтету перед Заходом, і тональність його монологів різна. То звучить захоплення («Люблю твої Луври і Прадо...»), то панібратство («Євросько», «Євроєвочко»), а то й сатиричні нотки («глобалізація більш нагадує жлобалізацію») та гнів щодо подвійних стандартів, якими не раз послуговувалася та сама Європа:

Але скорше це теж мрія — про те, що пристрасний голос українського поета буде почутий у «ситій» Європі, до якої він прагне докричатись: «Як жаль, як жаль, що ти недочуваєш...» Це не спроба поквитатись за старі образи, а намагання знайти нове порозуміння «на нашім спільнім березі життя» — не таке, як було досі.

Мрії збуваються не завжди — навіть найреалістичніші. Але трапляється, що може стати реальністю найнеймовірніше.

То чому ж не збутись мріям Станіслава Бондаренка — і про появу питомо українських мільярдерів, і про те, що Україну таки приймуть у Європі. До речі, цю поему вже перекладено п’ятьма європейськими мовами, а щойно, до Паризького весняного книжкового салону, вона вийшла у Франції (обкладинка — на знімку).

 

Вінниця.