Нашого знаменитого перекладача Миколу Васильовича Хомичевського мало знають під власним іменем, він більше відомий як Борис Тен (розбив на два слова скіфську назву Дніпра і зробив з них собі ім’я та прізвище).
Микола Хомичевський з’явився на світ 105 років тому в селі Дермань поблизу Здолбунова на Рівненщині, там, де знаменитий Дерманський монастир, маєтком якого колись управляв Іван Федоров, а дидаскалом школи був Мелетій Смотрицький. 1922 року Хомичевський закінчив Волинський інститут народної освіти в Житомирі, вчився в Московському музпедінституті, у 30-х роках працював у Владивостоці економістом та завідувачем переселенського відділу Дальрибпрому. Потім — фронт, оточення, полон, концтабір. Тікав з-під розстрілу. Згодом писав: «Є тільки одна непоправна річ — це смерть, з нею нема як сперечатися». По війні займався музично-педагогічною діяльністю, викладав латинь. Як перекладач дебютував аж у 52 роки. Завдяки йому українська література одержала повноцінні переклади Есхіла, Арістофана, Арістотеля, «Іліаду» та «Одіссею». Жив у Житомирі, там і помер 1983 року. Маючи справу з вічною літературою, не цурався злободенності. Зокрема, відома така його епіграма:
Запишіть до пам’ятної дати:
Дати премію — та й не згадати,
А кого згадать — тому не дати.
Чи не слід тут логіки додати?
Сам він жив за власною логікою, мав добрих учнів (серед них відомий письменник Валерій Шевчук), а знаменита нині «житомирська школа прози» вважає Бориса Тена своїм предтечею.