Прочитала в «ГУ» за 31 жовтня про те, що напередодні Дня працівників соціальної сфери було нагороджено працівників будинків-інтернатів. Це означає, що ці люди мають чисте сумління, співчуття до інвалідів, Але ще раніше в іншій газеті я прочитала про Дніпропетровський інтернат. Там голодували 11 дітлахів, і, якби не втрутилися соцпрацівники, це неподобство тривало б і далі. Жах охоплює від того, що відбувається! Тому велике спасибі вам від усієї душі, що надрукували про цих добрих людей.
Річ у тім, що я — мати, на руках якої син-інвалід з дитинства. Ось уже 34 роки несу цей тяжкий хрест. І не знаю спокою ні вдень, ні вночі. Зв’язана по руках і ногах, не маю права навіть захворіти. Куди тоді подіти інваліда? Часом оформляю його до психлікарні і тоді навідую його щодня, аби нагодувати. Адже харч у лікарні дуже мізерний: ложка каші, шматочок хліба та чай. За літо не дали жодного помідора, жодного яблука. Про м’ясо і масло годі й казати.
Так, я мучуся, але голодної смерті синові не бажаю і все найліпше віддаю йому, бо люблю та жалію. Тому досі нікуди його «не влаштувала». Але роки минають, і сили мене залишають. Треба подумати про те, що буде із сином, коли мене не стане.
Ваша газета вельми підбадьорила мене, повідомивши, що є в Україні чесні, турботливі люди. Подяка їм від мене, успіхів і процвітання! А вас, шановна редакціє, прошу надрукувати моє прохання про допомогу. Може, знайдеться добра душа і допоможе мені 20—30 гривнями. Державну допомогу на сина затримують, і нині я в цілковитій безвиході.
Горлівка Донецької області.