Змолоду Михайло Лакатош лісником стати не прагнув. Можливо тому, що лісниками були і його дід, і його батько, а юнакові хотілося чогось незвіданого. Але у вирішальний момент дід сказав онукові: будеш лісником. Відтоді минуло 27 років. Михайло Лакатош на своїй рідній Іршавщині пройшов від «а» до «я» лісничу практику і лісничу науку, здобув вищу фахову освіту й нині працює директором Берегівського держлісгоспу. А на минулих виборах ще й переміг серед кандидатів у депутати Закарпатської облради.
— Отже, пане Михайле, про Берегівські ліси кажуть, що вони унікальні. У чому ця унікальність?
— Насамперед у тому, що їх мало. У районі вони займають тільки 12 відсотків території, найменше на Закарпатті серед інших районів.
Але головна цінність Берегівських лісів полягає у тому, що тут панує могутній дуб. Коли говорять про дубові ліси на Закарпатті, то передусім дивляться в наш бік.
— Завдяки такому багатству господарство, очевидно, не знає, куди дівати гроші?
— Ми бідні, як церковні миші. Нагадаю, що головне завдання держлісгоспів — збереження, відтворення і експлуатація лісів. Але відтоді, як лісгоспи реформували, лісокомбінати зі своєю продукцією фактично припинили існування, наше фінансове становище зазнало докорінних змін. Держава виділяє кошти лише на зарплату лісників, єгерів та майстрів лісу, а решта, зокрема й на господарську діяльність — що перепаде від лісокористувачів.
— Не тільки від вас доводиться чути, що лісгоспи і лісокомбінати реформувалися поспіхом?
— Нарікання справедливі. Візьміть будь-яке сільськогосподарське виробництво. Коли воно міцно стоїть на ногах? Тоді, коли має власну переробну базу вирощеного чи доглянутого. Економічно це дуже вигідно. Так було і в наших господарствах. Тепер переробкою ми зовсім не займаємося: вирощуємо, доглядаємо, а експлуатують, тобто рубають, ліс так звані лісокористувачі.
— То, може, краще повернутися до старого?
— До старого повертаються люди, яких добрими господарями не назвеш. І техніка, і технологія, що була вчора, сьогодні не годиться. Так само як і організація лісозаготівель. Але виникли нові й дуже гострі проблеми.
— Тобто держава залишила вас господарями лісу, але відсторонила від користування ним?
— Фактично так. В області створено структуру поділу лісосічного фонду, яка й розподіляє його серед лісокористувачів. У нашому районі, наприклад, таких користувачів сім. За лісорубними квитками на умовах договорів вони загалом одержали ліміт на заготівлю 8,1 тисячі кубометрів лісу.
— Це мало чи багато?
— У цьому і криється гострота питання, бо спочатку з області нам спустили директиву аж на 21 тисячу кубометрів лісу.
— Звідки такі розрахунки?
— Ліс потрібен усім, тим паче дубовий. Оце й усі розрахунки. У Берегівському держлісгоспі дуб досяг 100-літнього віку, смереки — 60 років, — час рубати. Спитати б, а чому дуб не може простояти 150 років? Чому його неодмінно треба валити? Адже життя цього дерева набагато триваліше. Зрізати дуба сучасною технікою легко, а виростити ой як важко. До 1998 року ми щороку рубали не більше 4,5 тисяч кубометрів лісу. А з нинішніми темпами незабаром почнемо рубати діброви. Молю Бога, щоб цього не сталося. Вважаю, що заготовляти більш як п’ять тисяч кубометрів щороку не маємо права.
— Важко відстоювати ці позиції?
— Важко, але бачите, обсяг вирубки ми категорично зменшили. Заручилися підтримкою райдержадміністрації, райради, чимало порогів пооббивали в обласному центрі... І тут треба сказати головне: необхідно надати більше прав розпоряджатися державним лісовим фондом органам місцевого самоврядування. Бо з області, зі столиці ніколи не побачать того, що видно на місці.
За державними лісами не можна наглядати здалеку. Те, що лісосічний фонд розподіляє обласна адміністрація, аж ніяк не краще. Тим часом у лісовій практиці нема аналогів, щоб ліс «з’їдали» самі лісівники через невміле господарювання. І їм треба довіряти.
— А куди йде ваш дуб? Чи можливі спекуляції з боку лісокористувачів?
— Ми знаємо, що наш ліс іде здебільшого на виробництво меблів. Але загалом це не наша компетенція. Часом, коли затверджують ліміт для лісокористувачів, можуть навіть натякнути: не заглядайте, мовляв, у чужі горшки. То вже не ваш ліс...
— Однак це ваші прибутки?
— Так, гроші ми маємо від лісозаготівлі. Але я мрію, щоб було так, як у наших сусідів-угорців: там 75 відсотків прибутків одержують із розвинених мисливських господарств і лише 25 — від вирубки лісу. Сподіваюся, що через 3—5 років Берегівський держлісгосп пройде половину цього шляху.
— На чому грунтується такий оптимізм?
— Берегівські лісівники серйозно взялися за відтворення фауни у Карпатах. Добре було б, щоб це стало головним економічним напрямом усіх лісових господарств нашого краю.
— Маєте конкретні здобутки на цьому шляху?
— Передусім облаштувати великий вольєр площею 70 гектарів. Маємо 50—60 благородних оленів, стільки ж косуль, майже сотню кабанів. Кілька років тому купили в Угорщині 20 ланей. Тепер це стадо нараховує 88 голів. Почали трішки заробляти — п’ять голів продали Тернопільським лісівникам, 15 — у Трахомирів Черкаської області.
— Але це ще не мисливство?
— Мисливство невіддільне від його культури. Полювальники з ліцензіями, потрапивши до нас, матимуть усе потрібне для задоволення запитів, сформованих древніми традиціями. Бо мисливська галузь на Закарпатті несправедливо занедбана, а вона, я переконаний, має надзвичайні економічні перспективи для наших лісових господарств.
— Дякуємо за розмову.
Закарпатська область.
