Щодо мовної політики філолог
В. Радчук має рацію: у нас швидше не концепція, а контрацепція, покликана зберегти безплідним існуючий стан речей.
Але пан Радчук, пропонуючи розробити таки наукову концепцію, каже, що власних теоретиків цієї галузі у нас нема. Дозвольте не погодитись. Серед романтично-просвітянських брошур, що оспівують нашу калинову мову, трапляється зрідка й ще дещо. Щойно вийшла книжка Романа Кіся «Мова, думка і культурна реальність» (Л., «Літопис», 2002). Подібні книжки можуть слугувати базою для цілком прагматичного й серйозного погляду на проблему.
Адже ми надто звикли патетично закликати до відродження рідної мови й навіть беремося за це — а виходить усе, як на зло, навпаки. Чому? Тикаємо пальцями: винні ті, хто «не хоче» любити мову.
Чи так воно?
Кісь у 70-х роках вивчав мову чукчів. Про це цілий розділ у його книзі. Так от, цікава річ: чукчі не розрізняють кольорів нашого національного прапора, бо для них кольори жовтий і зелений однакові й звуться одним словом (нывытэгытрык’эн), а блакитне небо для чукчі теж світло-зелене. Але мова у них не бідна: на позначення відтінків чорного, сірого та рудого —десятки слів! Чому? Бо це масть оленів. Якби олені були сині або жовто-блакитні, слів би з’явилось десятки. Висновок: те, з чим люди не мають справи в щоденній практиці (небо, прапор), не потребує висловлення.
У нас, по суті, те саме, але складніше: ми не відчуваємо потреби позначати будь-що власними словами, бо на практиці перебуваємо в готовій, вже кимось без нас висловленій культурно-практичній ситуації (книжковий ринок, телебачення, серйозний бізнес, поп-культура і трубопроводи — все це у нас на 70, а подекуди й на 100 відсотків належить не нам, а, скажемо так — потужним євроазійським впливам). І доки ми перебуваємо у цій постколоніальній культурно-практичній ситуації — доти наша мова буде нам потрібна лиш у вимірі тридцяти чи менше відсотків, при цьому ми можемо її щиро любити.
Це жорстокий висновок, але так воно є. Ось чому не працюють згадані Радчуком закони про мову. Самі по собі закони її не врятують: держава мусить передусім подбати про зміну культурної реальності, про «оленя іншої масті». Як саме — про це у Романа Кіся грунтовно написано (а в Чехії та Ізраїлі навіть зроблено), але не ризикую популярно це переказувати, краще взяти й почитати книжку.
Та все одно залишається одне суто популістське запитання: а якщо люди не захочуть змінювати реальність — хоч би й тому, що в Україні, згідно з усталеними оцінками, чи не половина народу російськомовна, русофонна, кажучи коротше.
А якщо придивитися? Кісь ділить наших русофонів на вісім типів, докладно аналізує їх, і виявляється, що лише один тип з оцих восьми — чисті русофони. Решта — білінгви, або українці з русофонними вкрапленнями. У міліціонера, з практичної необхідності, ці вкраплення менші, у програміста — більші. Цю ситуацію легко перевернути: ми настільки русофонні, як і українофонні, і в конкретних випадках усе залежить від того, чиїх оленів ми пасемо.
